Коли додому приходила міліція або золоті верби тернополянина

Дитинство дуже кльове у першу чергу своєю непередбачуваністю. В милу ще не напрацьованих механізмів прогнозуванння та передбачення моменту, малим ти ніколи не знаєш, що буде завтра.

Та що там завтра – іноді навіть складно уявити, що тебе чекає через годину, як дико і несподівано може змінитись поточний життєвий розклад.

От ти залишаєшся черговим в класі після уроків, знічев’я змітаєш купку сміття під лінолеум і нічого не вказує на майбутню біду. І тут твій напарник відкриває шафу і знаходить учительську колекцію вінілових пластинок. І через 10 секунд клас перетворюється на нашестя НЛО, пластинки літають від стіни до стіни. А ще через 10 хвилин ти стоїш посеред чорних друзків розбитих голосів ансамблю “Смерічка” та тріо “Мареничів”, котрі вже ніколи не прозвучать і розумієш – “всьо, п…ць” (нє, звісно що я не знав такого слова у третьому класі, мистецтво лаконічного опису катастрофи прийшло у більш пізньому віці).

Чи на літніх канікулах сидиш з кумплями на футбольній площадці і сонно літають мухи, і щось так до біса нудно. І чиясь блискавична ідея веде нас спочатку до зовнішніх дверей шкільного спортзалу, потім конструює важіль, котрим ті двері підважуються і заводить нас в порожній канікульно-літній спорзал, де ми вже лупимо м’ячами об стіни. А наступного дня ця ідея злякано ховається під ліжко, коли додому раптом приходить міліція, викликана з району.

Але мабуть найяскравішим прикладом різкої зміни життя є моя історія гри у “Що? Де? Коли?” проти команди старшого на рік класу.
Це була дика ейфорія і відчуття конкуренціїї гріло ду

е сильно. Вчителька з англійської визвалась підготувати питання і от вони вже лежать, запечатані, у білих конвертах, на столі колом, а посередині – дзиґа. По жеребу команда старшокласників сіла за стіл першими, крутнули, відповіли на одне питання і застрягли на другому.

Сідаємо ми. Мушу зауважити, що в селі було досить нудно вчитись і я добирав книжками. Не те щоб це був якийсь особливий потяг до книжок чи знань, ні, радше, відсутність інших способів вбити нудьгу поміж численними риболовлями і безцільними мандрами. Відсутність інтернету заставляла мене в неділю йти в сільську бібліотеку і витягувати з дому бібліотекарку, котра ніяк не могла дочекатись, поки я блукав поміж стелажів – коли я вже нарешті наберу побільше і заберусь додому.

Ми сіли, я крутнув дзиґу і витягнув питання з першого конверту. Відповів. Крутнув знов. Витягнув. Відповів. І так по черзі до останнього конверту.

Далі з виразом обличчя “А шо?” гра закінчилась. Я світився. Мене розпирала ейфорія. Але тріумф тривав хвилин десять. Старшокласники пішли до вчительки і переконали її, що я перед грою підгледів питання і підготувався. І що мене, бляха, ріже дотепер – вона їм повірила. Результати гри були негайно анульовані, а капітан команди прибігла з вчителькою в наш клас повідомити мені про це. Я пробував щось заперечувати, але нерви і безсилля повільно накочували і я не придумав нічого кращого, аніж викрикнути тій дівчині в обличчя “Закрий рот, шл..ха!!!”

І світ розколовся. Через пару хвилин я сидів у кабінеті директора, ще через 10 хвилин прибігла моя мама і я вигріб диких чортів. З тріумфатора за якихось пару нещасних хвилин я перетворився на винного лузера. І сумно побрів додому.

Золоті верби – мабуть, найпоширеніша рослина дитячої флори. І не через якусь тягу до злого чи наміру нашкодити.

А просто так справді вийшло.

Володимир ГЕВКО