Тернополянин розповів, чому ми – діти покорених і перемелених

Розстріляне Відродження – один з багатьох прикладів абсолютно тупих і безглуздих масакр, котрі ніколи в житті не будуть покарані.

Історія часто видає потворні кульбіти, коли люди починають робити страшні вчинки заради реалізації чиєїсь політичної волі.

Адорно казав, що писати вірші після Освенцима — варварство. Так само після Сандармоху.

Десятки абсолютно інтелігентних людей, взагалі далеких від політичних амбіцій, свідомого державотворення, просто натхненні і успішні кожен у своєму виді діяльності, були умертвлені. Навіть не вбиті чи засуджені до страти, це навіть не носило ознак якогось судового рішення. Тупо умертвляли, як на скотобійні.

І Україна ніколи не отримає ніякої сатисфакції, бо такі речі завжди носять незворотний характер.

Навіть якби з того чекіста, що виконував вирок, під палючим сонцем тиждень дерли шкіру на паски і посипали сіллю, щоб він пізнав всю глибину біологічних мук – це абсолютно навіть на міліметр не врівноважило б ситуацію.

Бо це якби перестріляти всю олімпійську збірну, а на змагання відправити резервістів.
Оці всі письменники, митці та художники – вони були нашою олімпійською надією, оплотом цивілізованості в душі пересічного українця.

Це – як розбити вазу. Після того залишається тільки змести черепки у сміття і ще тиждень тримати в уяві її округлий образ.

І скільки б ми не співали повстанських пісень, якраз ми – діти тих, хто адаптувався в СССР, прийняв цю соціалістичну ідеологію і 40 років жив радянською людиною.
Ми діти покорених і перемелених. І це прекрасно видно у нашій економіці і політиці. Ми не можемо далеко стрибати і високо метати.

Нічого не маю проти героїзації їх, але я можу прекрасно уявити емоції тих професорів та поетів, котрі жили мирними ідеями та символами, а опинились в перемерзлій чужій землі. Помста приносить задоволення нащадкам. Але ніколи – самим жертвам.

Володимир ГЕВКО