Про мільйони, які вже нам як рідні

Народ України довго вимагав від чиновників показати доходи та заощадження, але народ України виявився зовсім не готовим їх побачити.

Взагалі по цьому всьому прекрасно видно, як гарно роззосередився розщеплений на атоми суспільний янукович поміж цими всіма балогами і довгими. І що справжній янукович став просто лялькою на руці вуличного театру, котрий нам показали два роки тому.

Насправді це їм тільки послуга, бо вони мусіли бути підпільними мільйонерами Корейко, не маючи змоги відкрито надіти три шуби і п’ять годинників десь на прогулянку чи тусовку. Як колекціонер, котрий не може показати свою колекцію.

Якщо нічого, окрім суспільного осуду та охання не буде – це ж наймасштабніша легалізація за часи незалежної України.

Місячник добровільної здачі зброї. Ну як здачі – показу зброї.
Тотальна сталінська амністія, холодна осінь 56-го.

Як казав Папанов в однойменному фільмі: “Об одном жалею – годы. Так хочется пожить по человечески. И поработать.”

А взагалі, це тонізує. Оцей камінг-аут показав, що статистично кожен з нас на 40% підарас і злодій.
Прийняття себе – це перший крок до виздоровлення.

А-а-а. Я згадав. Згадав, що це за відчуття таке з оцим всім і реакції.
Дуже схоже було, коли відкрили Межигір’я і показували сіромахам картини і страусів. От зараз відкрили ще одне, більше Межигір’я, мікрорайон Межигір’їв.

Це ще щастя, що ми вже трохи треновані Межигір’ям Януковича. Нам оці всі мільйони вже як рідні. Нагадує анекдот про двох безхатченків, котрі надворі прилипли до вікна шикарного ресторану – а там офіціанти в лівреях, срібні таці, зміна блюд, аперитиви з дижестивами, оце всьо. І один до другого каже – йдем, бо я вже змерз. А той – нє, я ше чай буду.

Ми ж ще почекаємо на десерт, ага?

Володимир ГЕВКО