Оксана Семенчук – тернополянка, яка не носить штанів

Відколи на роботі тернополянку Оксану Семенчук перевели на іншу посаду, вона ночами творить квіти. Ліпить їх із флористичної глини. Потім запікає. Як охолонуть, прикрашає ними обручі, напівкруглі гребінці і брошки, плете віночки. Каже, що це легко і цікаво, бо за квітами спостерігає все життя. З дитинства знає, скільки котра має пелюсток, що коли цвіте і як. Також гачком плете ангелят. Дарує їх людям із побажаннями, щоб їх мрії вони занесли до Бога. А ще має унікальну домашню колекцію сукенок.

Оксана працює заввідділом рекламного відділу газети «Вільне життя плюс». За освітою – філолог. Родом із села Конюхи Козівського району. Найстарша у сім’ї. Має четверо молодших сестер. Заміжня. Виховує 13-річного сина. Любить ходити під дощем.

– Тільки зроблю – і вже квітів нема, – розповідає Оксана. – Багато прикрас передала сестрі в Америку. Там це дуже цінують. Мала от недавно брошку, спеціально зробила під вечірню сукенку. Дуже швидко моя подруга її випросила.

Квіти ліплю в основному ночами. Іноді до першої чи до третьої ночі. Я творча людина, а вже третій рік працюю з рекламою. Коли сюди прийшла, мені незвично було підписувати договори, вираховувати газетну площу. Раніше працювала коректором, в журналістиці. Але тепер розумію, що це плюс. Тому що не можна жити лише в своєму придуманому світі і не мати ніякого відношення ні до податкової, ні до інших установ. Ти все одно є в реальному світі. Зараз я більше наближена до того, що відбувається навколо. Розумію, що це мені було потрібно життєво. Але все одно шукаю можливості реалізувати себе творчо. Писати не можу – якийсь затяжний період. Почала більше творити руками. Моя мама, бабуся і прабабуся – усі були кравчинями. Я не шию. Але сукні часом підшиваю.

– Яка твоя межа у мріях? Де твоя вершина?

– Хочу працювати з людьми. Це обов’язково. Мені люди потрібні. Вони допомагають відчувати реальність. Коли працюєш з паперами, маєш несправжнє уявлення про світ і про людей. Втрачаєш відчуття того, що відбувається на вулиці, в магазині тощо. А оточення помагає дивитися під іншим кутом на ту чи іншу проблему. У кожного своя думка. Люди мені цікаві. Вони дають можливість не бути категоричною.

– Яких людей уникаєш?

– Уникаю матеріальних людей. Особливо чоловіків, які досягли своєрідного кар’єрного росту в дев’яностих роках. У всіх помітила спільну рису – вони боляче реагують, коли потребуєш від них якоїсь рівноправності, поваги у спілкуванні.

Вважаю, що наше суспільство ще далеке до такого, де жінці комфортно. В нас повно комплексів. Ще дуже багато упереджень до жінки.

– З чим не можеш змиритися?

– З тим, що, можливо, доведеться колись їхати за кордон. Цю думку дуже далеко жену від себе. З ким не поспілкуюся, більшість говорять одне і те ж – а що тут робити, перспектив нема, діти ростуть, треба того і того. Від цього задихаюся.

– Коли відчуваєш комфорт?

– Комфорт у простих речах. На вулиці дощить, а я можу взути гумаки в горошок, вдягнути капелюх і піти на прогулянку. І цього достатньо.

Мені часто кажуть, що я ходжу в речах із бабусиної скрині. Просто подобається такий стиль. Маю одну сукню, покроєну так, ніби вона з часів Ольги Кобилянської. Можу вдягнутися і піти до церкви, а на мене люди оглядаються.

Штанів не люблю. На всі випадки життя у мене є сукні. Їх понад 40. На холод і сонце, на сніг і мороз, на дощову погоду. Зимові сукні – із сукна. Моя мама кравчиня, завжди вигадає щось цікавеньке. Малою мені хотілося мати речі, як у моїх однолітків, але потім збагнула, що не хочу бути як усі. І в мені це залишилося.

– Бути, як не всі, цікавіше? Може важче?

– Цікавіше. Це виклик. Життєво себе постійно тренуєш. Завоювати увагу не матеріальністю, а чимось набагато більшим. Так само тепер вчу свою дитину: у тебе нема дорогого телефону, але це не означає, що ти гірший. Просто потрібно навчитися знаходити друзів не за дорогими телефонами.

– Тобі знайомі обставини заздрості в оточенні?

– Заздрість – це страшна річ. Але це не може мене торкатися. Навколо мене є захист. Якщо берегти свій внутрішній світ, все буде гаразд.

– Як зберегти внутрішній світ, коли хтось агресивний, хамить, наприклад?

– Намагаюся не посилати зло в світ, але якщо хтось конкретно дістав, тим же відповім.

– Словом, делікатна жінка, яка, якщо треба, себе захистить…

– Не заперечую, що сила жінки – в слабкості. Але володіти зброєю, вміти захистити себе, свою хату, свою дитину – у нашому світі жінка має це вміти. Яскравим прикладом є єврейські жінки, які проходять службу.

Свого часу пробувала займатися бойовими мистецтвами. Коли вчилася в університеті, ходила на самозахист. Це насправді дуже складно, потребує багато зусиль і часу. Наразі бігаю, займаюся шейпінгом.

– Що основне для тебе у вихованні сина?

– Найголовніше – навчити дитину працювати. У всіх поняттях – фізично, розумово тощо. Також вміти вчитися. Якщо дитину не привчити до праці, то потім виростає трутень – тягар, що для родини, що для суспільства згодом. Дитина, яка звикла до легкого хліба, так і буде шукати його по життю. У таких потім в дорослому віці стреси, депресії, як тільки якісь труднощі.

– Над собою працювати найважче?

– Часом розмірковую над тим, щоб покращити знання англійської. А потім думаю – ще стільки не прочитано українською? Це так чудово – знати іноземні мови. Та коли бачу, як ми не шануємо рідного слова, як, зрештою, багато не знаємо про себе – усвідомлюю, що мені треба ще два життя, щоб пізнати рідне, а вже потім буду готова до пізнання чужого.

Наталія ЛАЗУКА