Кому – вгору, кому – вниз…

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю… Ні, літати ніколи не хотів. І висоти не боюся. Давно зрозумів, що Богом, природою, ще кимось або чимось так влаштовано, що людина може навчитися ходити, бігати, стрибати, плавати, а літати – таки ні.

А ось на небо таки дивлюся. І думку таки гадаю. Коли ж оце я востаннє на нього дивився? Не для того, щоб зрозуміти – буде дощ чи ні, а просто так. Як колись у дитинстві. Дивитися на хмари і бачити у них якихось звіряток. Уявляти. Мріяти. Лягти на спину і не думати. А що тут думати, коли небо є?

Я б і зараз голову догори не підняв. Але зник інтернет. У провайдера сказали – протягом години проблему вирішать. А чим ще годину займатися?

Стою на балконі – на небо дивлюся. Поверх високий, небо навколишні будинки не закривають – дивися скільки хочеш. Внизу скрегочуть гальма – знову на переході хтось ледь під колеса не потрапив. За мить збираються роззяви, а я не зважаю.

Без думок. Просто так. Просто сьогодні. Ловлю сітчаткою ока його безкрайність, його безмежність. Синє? Голубе? Блакитне? Різне. Втікає за обрій. Не наздоженеш, скільки б не намагався. Нема йому кінця і краю.

А я дивлюся. Очима ловлю. Очима мацаю. Очима гладжу. Насолоджуюся. Думаю. Думаю. Думаю лише сьогодні – у цю мить. На балконі. На високому поверсі. А завтра йтиму вулицею і тими ж очима голубитиму асфальт. Зачовганий, тисячами підошв спрасований, з жовтими виразками недопалків. Очей до неба не підніму. Бо добре так – униз дивитися. Бо голову догори підняти – шия болить. Бо вниз дивитися – легше і зручніше.

Це буде завтра. А зараз стою на балконі. І думаю. Недовго. Комп’ютер сигналізує, що інтернет відновлений. Покидаю небо, поспішаю до монітора. Треба глянути, що пишуть люди, яких я ніколи у вічі не бачив і не побачу ніколи.

А небо? Небо нікуди не дінеться. Воно постійне, вічне. Воно буде завтра і потім. Важливим було хіба колись, у дитинстві. Небо буде завжди. Але я його не бачу. У мене є асфальт. У мене є інтернет. У мене є низ.

А був час, коли у мене була вись…

Руслан ДОРОТЯК