Як Роман Заставний Тернопіль на європейське місто перетворює

Присів під «сонячним» деревом. Зручно. Смартфон розрядився. Я його у «штепсель», а сам сиджу, на людей дивлюся. Себе у профіль, фас і анфас демонструю. А тут ще й якийсь дядько поруч вмостився.

– Чи не знаєте, добродію, хто оце центр міста спаскудив такими шедеврами архітектури? – цікавлюся, показуючи на два дерев’яні будиночки, встановлені на історичній бруківці.

– Так це народний депутат наш, Роман Йосипович Заставний, – не уникає розмови мій сусід. – Про народ піклується, щоб у людей, які у його пабах-ресторанах зайвого «на груди» прийняли, мочовики не потріскали. Ось і встановив два в одному – тут п’єш, тут же…

І махнув рукою.

– То це його ресторан? – дивуюся.

– І не тільки цей. Тут половина центру його, а що не його, то дружині належить.

– А драмтеатр? – уточнюю.

– А драмтеатр не встиг.

– І чим же це він займається, що такі статки нажив? Може нафту качає, чи газ добуває? – цікаво мені стало.

– Та яке там. Акушер він вузькоспеціалізований.

– А це як? – знову дивуюся.

– Курям яйця нести допомагав. А потім, при підтримці «Нашої України» в мери пробився.

– І тоді вже певно добре повелося? – вже не так цікавлюся, наскільки констатую.

– А хто ж його знає, як воно там тоді велося. Але люди подейкують, що коли спати лягав, то будівлі оці ще комунальні були, а коли прокидався – вже йому належали. – дядько обвів рукою навколо.

– То кажете від «Нашої України» головувати у місті став. А в депутати як потрапив?

– А то вже у «Народний фронт» добровольцем записався і проскочив.

– Ага, ідейний тобто? – уточнюю.

– Всі вони ідейні. – дядько посміхнувся, – Оці туалети серед міста – також ідея. Каже Роман Йосипович, що де у Європі не був – усюди таке бачив.

Тут я замислився. Уявив собі як відвідувачі міланської Ла Скали після концерту класичної музики зустрічаються очима з послідовниками Бахуса, які виходячи з виходків застібають блискавку на штанях, як це у нас заведено, вже на вулиці.

А дядько мій піднявся якраз:

– Ну, мені час.

– Хвилиночку, – схопився і я. – А хоч чимось хорошим цей Роман Йосипович тернополянам запам’ятався?

– Звичайно. Він на дамбі ГЕС майже збудував.

– А майже – це як? – вкотре дивуюся.

– Залишилося лише почати і закінчити.

Я потиснув дядечкові руку і подякував за цікаве спілкування.

А сам вирішив з’ясувати, що ж то за птах такий, отой Роман Йосипович. І на його сторінці у Фейсбуці одразу натрапив на цікавий пост: «На піку популярності теми сміття – підняв протоколи сесії Тернопільської облради за 2009 р. Іншого слова як «су..» підібрати до них не можу! «Допомагаючи» вирішити проблему, вони умудрилися продати мережу ветеринарної медицини, передати бібліотеку невідомому інвестору, не провести тендер на (!) 2 млн.грн., подарувати прокуратурі 80 (а їх там стільки є?) комп’ютерів»…

І знову я замислився: «Цікаво, а є у цьому місті хоча б хтось, хто на піку популярності нікому нічого не роздає?» Але ця тема мої думки хвилювала не довго. Більше часу пішло, щоб зрозуміти, що малося на увазі під оцим: «су…». І хвилин через 15, перепробувавши безліч варіантів я таки зрозумів: «Сусіди!».

Саме так – сусіди з набування статків на піку популярності…

Данило КЛІЩ