Перш ніж отримати квартиру, тернопільський письменник три роки спав на кріслах

0
503

Олександр ВільчинськийЩасливий той, хто щасливий вдома. Письменник Олександр Вільчинський довго мріяв про власне житло. З ним часто траплялися неприємні пригоди, пов’язані з відсутністю помешкання. Олександр Вільчинський ділиться своїми спогадами про побутові поневіряння.

Головні проблеми в житті людини вдалося вирішити. Це житло. Ну і машина – це не розкіш. Потім якось усе спокійніше.

Був тривалий період побутових поневірянь. Ми з дружиною познайомилися в Одесі, в гуртожитку одеського ботанічного саду. Потім жили там. Коли вона народила сина, поїхала до мами в село. А я ще з місяць пожив і мене виселили з гуртожитку. Це літо 1987 року. В той день, коли мене виселили, я пробував переспати на лавці в ботсаду. Але комарі не дали спати. Там був сусід Коля. Він до мене каже: «Йдемо, я тобі покажу в мене кімнатку, в якій ремонт закінчили. А в мене є матрац. Але з тебе пляшка». Я кажу: «Але завтра». Він каже: «Добре». Коля прийшов на склад з вугіллям, дістав матрац, який на вугіллі лежав. Той склад біля гуртожитку був, така собі причепа. Видно, дружина Галя з дому виганяла, він десь там підночовував. Матрац майже чорний. Коля його взяв і завів мене на другий поверх, де кімната вапном пахла – тільки побілено. Той самий гуртожиток. Розстелив там. У мене всі речі влазили в дипломат. Сорочку стару розстелив і я так переспав на тому матраці. Зранку голуби розбудили, бо почали по блясі стрибати за вікном. Я потім пішов і подякував Колі так, як він просив. Через якийсь час за збігом обставин ми ще рік в тій кімнатці з дружиною жили.

Пробував жити на Одеській взуттєвій фабриці в редакції. Це 87-й рік. Але там було важко, бо нічна зміна. Станки гупають, клеєм смердить. Недавно дізнався, що на тій Одеській взуттєвій фабриці не тільки шили взуття, а й утилізували те, що не було продане. В газеті на взуттєвій фабриці півроку працював, коли дружина в селі була.

Жив у редакції. Друкарня в Одесі тоді називалася «Чорноморська комуна». Це кінець вісімдесятих. Щоліта по три місяці спав на кріслах в редакції, щоб зекономити. Шість крісел, сьоме під головою. Зранку прокинувся – прибиральниця відрами стукає. Далі – до вмивальника. Снідав у їдальні внизу. Ночами грав теніс із кореспондентом Льошею Єгоровим. Він пішов від дружини і теж певний час жив в кабінеті.

Коли дружина приїхала з сином до Одеси, ми знімали квартиру біля аеропорту в приватному секторі. Там був величезний собака Дік. Малий казав: «Бака Діка». В садочок син не ходив. Маленький ще був – два з половиною роки. Виробили графік. Я прибігав з роботи, дружина йшла на роботу. Вона вже там викладала в університеті. Добре вчилася. Залишилася на кафедрі української мови. Як дружина приходила з роботи, я йшов на роботу.

Відпустку завжди брав в грудні, бо влітку мусів працювати в Одесі. Як одесита відрізнити влітку від не одесита? Одесит – білий. Він на море не ходить, бо все літо працює, щоб заробити гроші. Під час одного з моїх приїздів в грудні до Тернополя мені сказали, що відкривають нову газету «Тернопіль вечірній», де будуть давати житло начебто від міської ради. 25 березня 1990 року, коли вийшов перший номер газети, я прийшов на роботу. Перший номер зробили без мене. Надовго там затримався. Через пів року ми отримали малосімейку на вулиці Вербицького. Досі дружимо із сусідами звідти.

Наталя ЛАЗУКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ