Тернополянка, яка витрачає гроші на війну, хоче вірити у справжню дружбу

3
499

10845964_1581159588784249_1471074670654616940_nНі для кого не секрет, що робота лікаря – то не просто складно. Це, як вже доведено науковими дослідженнями, світячи іншим – згораєш сам. Звісно, це стосується тих, хто хоче вчитись і таки продовжує вчитись навіть по завершенню вишу… Однак, за найновішими даними, вже підтверджено, що синдром емоційного вигорання, який раніше поширювався на працівників сфери медицини, педагогіки, тепер виявлений і у студентів. Переживання за долю пацієнтів, недосипання внаслідок величезних, подекуди, обсягів матеріалів, які повинен опанувати спудей та, зрештою, і реалії сьогодення – це все призвело до того, що вже зі навчальної лави майбутні медики в прямому сенсі приносять себе в жертву, відчуваючи депресію, втому і небажання робити будь-що.

Однак, є і багато винятків. Про один із них, особливий і такий, що ладний показати світло вкінці тунелю не лише майбутнім лікарям, а і тим молодими людям, які в силу обставин просиджують джинси в кафе та не знають часом куди витратити такий короткий життєвий час, я б і хотіла розповісти. А ще – мені дуже приємно писати про неї – бо Ірина Токарчук, нині студентка 5-го курсу ТДМУ, якось навчалась і у мене на парах.

16808630_1456221247724047_1360930953_nДівчина нещодавно отримала премію “Студент рокуˮ у номінації “За активну громадську позиціюˮ. Вона була активним членом громадянської організації “Білі беретиˮ. А ще – у вільний час Ірина шиє чудові речі, майструє з дерева і полюбляє читати.

– Ірино, як так вийшло, що ти вирішила піти в саме “пеклоˮ? Не боялась?

– Звичайно, боялася. Усім страшно. Але не обов’язково, щоб всі про це знали – ось секрет відваги.

– Скільки часу перебувала поза навчанням?

– Навесні 2014 року я пропустила 1,5 місяці навчання, які в деканаті винесли на самостійне опрацювання. Проте сесію я здавала зі всіма. Розумію, що моя волонтерська діяльність ніяк не повинна впливати на навчання, не очікую якихось привілеїв з цього приводу. З навчанням – встигаю, тому все гаразд.

А після сесії знову повернулася в батальйон і працювала там до кінця канікул. З того часу лікарем на передовій не працювала, лише інструктором з тактичної медицини, а це займало менше часу.

– Де пройшла інструктаж, скільки він тривав?

– Перший курс з тактичної медицини я пройшла від МЕДСАНБАТ, який проводили ветерани американської армії, тривав він тиждень. З того часу було безліч курсів і тренінгів, але найкращими були курс ТССС-МР і MEDEVAC від Всеукраїнської ради реанімації.

– В чому полягала твоя робота зоні бойових дій?

– За весь час доводилося робити багато різного: навчати бійців, бути на базі, працювати комбат-медиком на позиціях, доставляти поранених до госпіталю, супроводжувати загиблих додому, шукати медзабезпечення, оформляти документи на поранених і загиблих, комплектувати аптечки, формувати медичний пункт і так далі.

– Чи доводилось самій щось купувати, а чи все – одяг, харчі, зрештою і літературу забезпечували волонтери?

– Я ж сама волонтер (сміється). Дещо зі спорядження купувала сама, дещо інші дарували. З цього приводу і жарт з’явився, що я “обдарованаˮ і причепився позивний Дарина. Звичайно, дуже багато витрачалося на дорогу. Тато сміявся, що він дає мені гроші зі своєї зарплати, яку отримує на війні (служив у 24-й ОМБР), а я їх знову витрачаю на війну…

– Вважаєш себе сміливою?

– В певному сенсі. Але я досі остерігаюся публічних виступів.

– Який випадок ТАМ тебе вразив?

– Людська байдужість, недбальство, халатність поруч із самопожертвою, вірністю, відданістю.

10268430_867073406638837_2423016300970451088_n– Якою ти була у дитинстві?

– Найзвичайнісінькою дитиною. Дуже любила гарний одяг, особливо сукні і спідниці, гралася в ляльки, заплітала їх, шила їм одяг. Але найбільше я любила гуляти зі своєю подругою. Батьки нас називали Подолянками і ніколи не знали, де ми, бо ходили далеко за село в поля чи в ліс.

– На що витрачала вільний від навчання час?

– В мене весь час був вільний, бо я ніколи не вчилася.

– То як так?

– Я не докладала жодних зусиль до навчання, бо ще до школи навчилася читати від старших сестер, мала чудову пам’ять, тому вистачало перерви, щоб вивчити вірш, або послухати вчителя, щоб на наступний урок повторити йому його ж словами. Інформацію я сприймала пасивно. Тобто матеріал, який вимагав лише розуміння, сприймала дуже легко, а те, що треба було завчити – ні. Через це в старших класах прекрасно знала геометрію, але мала жахливі оцінки з алгебри.

– Чи любиш читати книжки? Про що?

– У нас в сім’ї всі дуже люблять читати, ми ніколи не дивилися телевізор, а книжок – безліч. В дитинстві перечитали усі казки і дитячі книжки зі шкільної і сільської бібліотеки, багато батьки купували, дарували нам цікаві енциклопедії.
В 11 років мені подарували “Джейн Ейрˮ – це була моя перша “дорослаˮ книга. Був період “поттероманіїˮ . Люблю сучасну українську літературу – Винничука, Шкляра, Матіос, Забужко. Ми маємо солідну домашню бібліотеку.

15439944_1085015824953880_1475263148742897752_n– Як складаються взаємини в групі?

– Проблеми зі мною мають лише ті, які вважають себе кращими і вищими за інших. Я ненавиджу, коли людина свою перевагу намагається показати приниженням інших. Зневажаю лицемірних, слизьких, нечесних людей. З такими мені дуже важко. Точніше, їм дуже важко зі мною, бо я не можу себе змусити робити вигляд, що все добре. Я не вмію миритися з несправедливістю.

– Чи існує справжня дружба?

– Хочеться вірити, що можлива. В мене є одна найкраща подруга, яка через роки залишається такою. А інші подруги – мої сестри. Їх у мене 3, і 2 брати.
Щодо чоловіків, то колись я думала, що можлива, бо мала такого друга. Але це в минулому часі, то не знаю.

– Який предмет у виші для тебе на даний час найцікавіший?

– Є дуже багато цікавих, але усі вони хірургічного профілю.

– Що б хотіла змінити в системі охорони здоров’я?

– Все.

– Чи була закордоном?

– Ще ні. Але обов’язково поїду і повернуся.

16105749_1427409633938542_5895901264253573069_n– Творити щось руками – це може кожен?

– Ні. Ті, в кого рук нема, можуть творити ногами. Я почала шити в 12 років, коли ми переїхали. З одного села в Камінь-Каширському районі Волинської області в інше село Луцького району. Я нікого не знала на новому місці, була сумно. Старші сестри мене в свою компанію не приймали, бо я була замала, з меншими братами мені не було цікаво, тому почала вчитися шити. Мама показала, як заправляти машинку ниткою і робити строчку. Брала старий одяг і перешивала. Дуже багато псувала. Тато мені досі згадує, як я його улюблену сорочку порізала і переробила на себе. З часом мені стало цікаво спостерігати, як тато працює різними інструментами і потім пробувати самій все, хоча, все, що я роблю з деревом – не професійно…

– Хто для тебе є прикладом для наслідування?

– Тато – він завжди був прикладом у всьому… Наші батьки своїм життям поставили нам, дітям, дуже високу планку, яку ми не маємо права опускати. Вони жили так, як виховували нас. Тато мудрий, чесний, справедливий, працьовитий, талановитий, сильний, дбайливий для своїх дітей і, особливо, дружини. Я пишаюся ним, коли бачу його ставлення до мами він її ЛЮБИТЬ, цінує, поважає, піклується. Він ніколи не казав дітям, що він краще знає, бо більше прожив, що ми не правильно думаємо і вирішуємо. У кожного з нас є власна думка – тож в хаті завжди було 8 різних думок, але тато апріорі був і є авторитетом для всіх нас.

А ще, я рада, що він ніколи не забороняв мені користуватися його інструментами, хоч я могла зламати щось. Часто допомагав і показував, як краще зробити. Я вже працювала зі всім, окрім бензопили і болгарки: шуруповерт, дрель, електропилка, шліфувальна машинка, лобзик. Дерево я крадькома витягую з татових запасів, він робить вигляд, що сердиться, але не забороняє. Іноді, може бурчати, що різати дуже-класне-дерево на якесь там крісло – марнотратство, але потім із задоволенням сидить в ньому біля каміна.

Наталі ВОЛОТОВСЬКА

16174451_1427616503917855_3510024860541256223_n

 

 

3 КОМЕНТАРІ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ