«Багато смієшся — будеш плакати»: чому українці бояться щастя і змагаються проблемами

«Щастя любить тишу», «хто скаче, той плаче», «не кажи “гоп”, поки не перескочиш» — ці фрази ми чуємо змалечку. Чому ділитися болем у нашому суспільстві безпечніше, ніж радістю? Тернопільська психологиня Світлана Гліган пояснює, чому ми підсвідомо обираємо шлях «страждань навипередки» та де коріння нашого страху перед успіхом.

Звідки взялося це переконання, що за кожну хвилину сміху доведеться платити годинами сліз? Світлана Гліган впевнена, що це наш історичний спадок. Розкуркулення та репресії. Століттями в Україні бути заможним чи успішним означало стати мішенню.
Це прямий зв’язок. Досяг успіху — прийшли й забрали. Побудував господарство — потрапив у списки на виселення.

Це знання закарбувалося в поколіннях. Народна мудрість про те, що «щастя любить тишу», колись буквально рятувала життя. Сьогодні ж ці «вірування» стали психологічними блоками, які заважають нам дихати на повні груди.

Чому ми міряємося бідами?

Ви помічали, як часто розмова двох друзів перетворюється на змагання: у кого гірший начальник, вища температура чи менше грошей? Світлана Гліган каже, що це не просто скарги, це наш спосіб побудувати «безпечний» зв’язок.

«Коли ми ділимося чимось поганим, ми автоматично розраховуємо на співчуття та підтримку. Якщо співрозмовник ділиться тим самим — виникає відчуття близькості. У нашому суспільстві це значно безпечніший спосіб відчути контакт, ніж розповідати про свої успіхи», — зазначає психологиня.

Ділитися радістю — це бути вразливим. А ділитися проблемою — це гарантовано отримати «свого» за духом.