Тернопільська журналістка в свої 70 грає у футбол і плаває наввипередки

70! З ранковою зорею ми удвох дійшли до цієї зупинки і, Слава Богові, бачимо путівець далі…

Мій незрадливий коханий підморгує мені і я розумію, що треба глянути розклад літаків у тому напрямку, який ми вночі з ним проговорили. Він заповзято погнався вибирати подарунки новим друзям і смаколики на дорогу.

Я так люблю його за те, що він наперед знає всі мої захцянки. Я люблю його і впевнена, як в собі, що він навічно закоханий у мене. Подружилися ми з ним, як і годиться, – в юності, в далекому 1979 році на заняттях Школи пішого туризму в Черкасах.

О! Він був там професором. Тоді не могли навіть уявити, що ми з ним стільки переживемо! Він був у захисній формі і дуже кремезний, ні в чому мені не відмовляв, все було, як я хотіла. Він лише тихенько міг порадити щодо чистоти простору. Ми бешкетно викидали зайве, бо нам так було веселіше, ми розуміємо один одного з пів погляду.

Він вміє додавати сміливості безпомилково залишати зайве. Ніколи не брав мої страхи, біль, злість чи втому, натомість умів втілити в мене легкість і передчуття нової свободи і бомбезних вражень, незалежно від відстаней. Це він подарував мені метафору життя:чим менше несеш, тим легше, цікавіше і швидше йдеться.

Ми ганяли з ним горами і стежками, їхали поїздом, де він прикидався табуретом чи подушкою, і літали літаками, де він «косив» під ручну поклажу під розкішним шарфом. Він бачив Єльбрус, Карпати, наш Крим, тусувався Європою, включаючи краї континенту, зачіпаючи Африку, Азію… А як він захоплюється Україною, ми ж побували з ним в усіх куточках Неньки. Дуже важливо, що є кому зараз сказати, що ти – частина мене, в тобі мої спогади, мій найкращий фільм, моя любов і мрії.

І коли я з внуками граю у футбол чи плаваю наввипередки, він змовницьки мені усміхається, бо ми знаємо, що він мій тренер і мотиватор до руху, бо давно розгадав мої секрети, які причаїлися у словах: «ти ще там не була» і «напишеш матеріал». З ним всі перешкоди стають квітами, крильми і коронами.Отак піввіку він мене, обіймаючи, супроводжує.

Чим ближче до фінішу, бо вже з ярмарку, тим з ним легше всередині, тим менше тягнеш минулого, спокійнішим стає мозок, швидше приймаєш рішення, насолоджуєшся дорогою туди, куди всі доходять, бо, направду, немає такого, хто б туди не дійшов. Але він уміє знаходити такі зупинки і полустанки, з яких можна почерпнути з собою трохи неба, пригорщі зірок і оберемки сонця.

Він магічно відкидає липке, чуже і неприйнятне. Коли якась хтося хрюкає з льоху, що їй не подобається, як він мене обіймає чи дратує його висота чи натхнення, ми щиро сміємося, бо знаємо, що воно заздрить нашій любові, співчуваємо бідосі, яка від свого плінтуса бачить лише майданчик для вигулу псів і облизні.

Ми раді, що вдається таким чином ще й заробити плюски в карму: хтося не давиться своїм трійлом і вибльовує його. Нам – красивим і закоханим у себе і світ, однаково, а для неї – подароване життя. У нас свій особистий діалог із світом і ми добре знаємо, якби навіть, як апостол Петро, ходили по воді, то якийсь тУман буде тикати пальцем і казати, що ми не вміємо плавати, хоч воно саме, як сокира. Ми з моїм коханим такі безамбітні до дурного осуду, що це нам тільки додає сили, що все правильно робимо, якщо нас хтось не любить, то це проблеми того хтося, ми ніколи не були негідниками і ціну собі знаємо.

То ж, кому хочеться, хай заздрять, що я можу йти з ним королівськими палацами десь в Амстердамі чи Копенгагені, перестрибувати болото у великому парку навколо палацу Сан-Сусі в Потсдамі чи гуляти в Підгайцях бароковими квітниками з газонами, милуватися клумбами, живоплотом і деревами у Великих Гаях. Ми з ним добре себе почуваємо як у купальнику, так і в офіційному дресі на зустрічах. А ще він захоплений і моїми вишиванками, і футболками, якими після походу можна мити машину. Це так розслабляє і додає впевненості, що нЕчисть не прилипає.

А магічність його тільки підкріплюється тим, що він вміє зводити мене з прекрасними людьми, щирими і справжніми, з якими походи, поїздки, інтерв’ю стають празникАми, з цими неймовірними людьми, направду, можна йти в розвідку і на найвищу вершину. Він їх відчуває, бо завжди зверху і йому видніше. З ним затишно і тепло до млявості від особливої енергетики світла і хвиль, які він вміє розбурхувати аж до відчуття лету Землі у Всесвіті.

Словами цього не передати, це треба відчути хоч раз, а потім не зупинитеся. Бути з ним , як одне ціле, стає незборимим бажанням. Ми в цьому з ним принципові і два рази нагадувати про себе не дозволяємо. Все робимо вже і тут . І ще в нас є принцип: він завжди одягає наші національні кольори, а я беру блакитно-жовтий прапор.

Тішимося, коли десь у світах темношкірі люди вітаються «Слава Україні» і хочуть з нами зробити світлину або просто підходять і не запитують, а вже оцінюють напад окупанта на нашу землю чи розповідають, що були в Україні і висловлюють захоплення. А ще бувало, що бачачи українські кольори, вуличні музиканти переривали свої народні пісні мальтійською, португальською чи грецькою мовами, починали співати нашу «Червону калину» чи Гімн України і ми, десь на краю землі, з ними обіймаємося, як з родичами.

Наші кольори давали нам можливість просто розмовляти із земляками, які давно виїхали і сходять з туристичних стежок, щоб стати під прапор для світлини чи попросити його в нас, щоб зробити світлину, бо давно не тримали в руках цей дорогий символ.

Вміє мій коханий виривати мене із будня у свято, ближче до Сонця , прихопивши для мене необхідне і нічого зайвого. Ну, любить він так захищати мене від негоди, холоду, дощів, спеки, голоду, зрад і пересудів, створювати комфорт навколо.

Обожнюю те відчуття окриленості, яке тільки він вміє дарувати обіймами. Вони різні бувають – широкі, лапаті, непомітні для когось, з ледь відчутним теплим дотиком. Це все від нього залежить, я ж сприймаю, як подарунок, його приязнь і турботу.

Він знає, яким йому бути, щоб моя спинка дихала, талія відчувала обійми і замочок працював вище грудей, постава була красивою, щоб легше йшлося. І я йому беззаперечно, повністю довіряю. Бо він мій незрадливий друг – Наплічник. І якщо мені хтось каже, що мене без нього не пам’ятають, я тішуся, бо люблю ту незбагненність під його вагою. А він ще вміє бути і килимком, і холодильником, і грілкою, і кондитерською чи самохідним ресторанчиком…

Ой, скільки він всього може!!!От з ним ми і дійшли, щоб ввірватися у восьме десятиліття. У нас багато планів! Поки сама не дожила до цього дня, не дуже вірила, що можна ще приколюватися і відчувати між пальцями плин часу, як теплу воду, чи, як гарне прохолодне вино, особливо, тримаючи руки на лямках Наплічника.

Ми з ним побачили вже пів світу, але вибиратися із зони комфорту і бути в ній в новому місці – святе, ідемо чи їдемо. Без обговорень. У нас ще є в Карпатах гора, про яку ми мріємо і до якої готуємося, бо вона нас чекає.У нас є ще незвідані мапи. Треба йти далі. Не зупинятися ж на цифрі 70! Бачимо далі шлях…і лежить він до нашої Перемоги. Будемо йти до кінця. Слава ЗСУ і Слава Україні!

Людмила ОСТРОВСЬКА