Від руйнування старовинну церкву у Копичинцях за совітів врятувала звичайна бляха

Побачила світ історико-краєзнавча  монографія «Парафія Воздвиження Чесного Хреста Господнього на тлі історії м. Копичинці». Як зазначено в анотації, «книга розповідає про найстарішу на Тернопільщині парафію Воздвиження Чесного Хреста міста Копичинці». Автор ґрунтовного видання  доктор догматичного богослов’я Люблінського католицького університету ім. Івана Павла ІІ,  голова  Комісії освіти і виховання Бучацької єпархії,  парох церкви о. Руслан Корнят, який служить тут 14 років.

Проживає отець на своїй маленькій батьківщині, у селі  Емелівка, де він сорок років тому навчався в початковій школі. У Копичинцях він закінчив середню і музичну школи. Потім навчався в Тернопільській вищій духовній семінарії ім. патріярха Йосифа Сліпого. У цьому році отець Руслан має двадцятирічний ювілей з часу, коли він був  іменований адміністратором першої своєї парафії  Воздвиження Чесного Хреста в с. Нараїв Бережанського деканату Тернопільсько-Зборівської єпархії, де прослужив 4 роки. Навчався в Люблінському католицькому університеті ім. Івана Павла ІІ на теологічному факультеті. Там він зробив свої перші наукові дослідження, написавши магістерську працю «Рай в науці Святого письма і в доктрині Свідків Єгови», яка принесла магістерський ступінь з пасторального богослов’я. Потім захистив ліценціат, а згодом докторський ступінь, написавши  працю «Оцінка сучасної концепції прав людини з перспективи УГКЦ. Дослідження з догматичної антропології».

Отець Руслан охоче і з великою любов’ю розповідає про історичні знахідки при написанні цього потужного фоліанту на 350 сторінок, вектори розвитку міста і храму, про глибинні документи, які з виходом цієї праці сталим доступними широкому загалу людей.

– Спочатку думав,  що це буде історичний нарис про одну із найстаріших парафій Воздвиження Чесного Хреста на Тернопільщині,  написану із спогадів старожилів та історичних документів. Робоча назва спочатку була «Кутецька парафія м. Копичинець» або «Церква Воздвиження Чесного Хреста на Кутці». Але щоразу, коли заглиблювався у вивчення історії місцевості і храму, рамки розширювалися. Хотілося  все, що до цього було відомо про цей край в окремих документах, звести під одну палітурку. А виявилося, що є ще так багато не сказаного.

Перша згадка про Копичинці  офіційно датується  1443 роком. Хоч під час написання  книжки, з’явився  свіжий документ в одній  із фундаційних грамот для костелу Бучача, який  датується 1371 роком.  У ньому згадується – Прандота Копичинський. Цікаво, що Прандота там підписаний не Бествінським, як історична особа, а саме Копичинським, а це означає, що Копичинці вже були його власністю і що таке містечко існувало. Тому можна стверджувати, що Копичинцям вже 653 роки. Історикам є що досліджувати. Церкву збудували  у 1630 році. Отже,  вона разом з містом прожила майже чотири століття. Це ж скільки поколінь тут вінчалося, хрестилося і скільки людей відспівано. Лише кілька штрихів історії.

Поблизу міста відбувся переможний бій козацького загону Северина Наливайка з військом шляхти під проводом Каліновського, в якому брали участь жителі Копичинців із ватажком Крілем.

Внаслідок 1-го поділу Речі Посполитої місто від 1772 р. належало до Австрії.  У роки Першої  світової війни багато чоловіків, які служили в австрійській армії, зголосилися захищати державну самостійність України, вступаючи в УГА. У Леґіон Українських Січових Стрільців записалося 22 хлопців з Копичинців.

У ході польсько-української війни 1918–1919 рр. Копичинці  неодноразово переходили з рук у руки. У 1920 р. у Копичинці вступили частини червоної армії, однак польські війська вибили їх із міста.

У такий бурхливий час, який постійно супроводжував Копичинці, особливе місце займали релігійні інституції, бо вони найдавніші,  і  часто крім властивої їм функції,  виконували і суміжні, такі, як  формування національної свідомості та поширення освіти серед населення, будучи нерідко єдиним національним представницьким органом  у час, коли українці були позбавлені  власної національної держави,- розповідає автор.

У монографії хронологічно подано біографічні дані місцевих душпастирів, багато з яких зробили величезний вагомий внесок у розбудову життя міста. Розділи книжки говорять самі за себе: «Історія міста Копичинці від найдавніших часів до сьогодення», «Копичинецькі парафії», «Кадастрові карти Галичини», «Протоколи генеральних візитацій як відображення тогочасного становища греко-католиків», «Храм Воздвиження Чесного Хреста та місто Копичинці у земельних документах», «Культурно-освітні осередки Копичинець», «Біографічні відомості про життя та діяльність копичинецьких парохів і сотрудників», «Церква Воздвиження в поетичних рядках парафіян» …

– Я об’їздив усі архіви і бібліотеки, які мені були під силу на заході України,- розповідає о. Руслан. Перечитав «шематизми» — щорічні довідники Станіславівської та Львівської єпархій, до яких належав тоді наш храм. Переглянув  багато польських електронних архівів, де є ретрофото, газет, журналів, книг. Допоміжними для висвітлення історичних віх життя Копичинців були оцифровані матеріали  Diasporiana.  Довелося опрацювати багато періодики, яка тоді виходила і в Галичині. З 1880 року щоденна газета “Діло” була провідним виданням Галичини до Другої світової війни. Вона відстоювала ідеї народовців, виступала за окремішність українського народу та розбудову державності. Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке зародилося у Львові  у 1873 році, видавало  двотижневик “Зоря”  та “Літературно-наукові вістники”, “Записки НТШ” (ЗНТШ) засновані у 1892 р. Були Єпархіальні вісники. Вони писали про священників, парафії, про вакантні місця. Журнал «Місіонер» розповідав  про події в Галичині, про місії оо. Василіян. Товариства, які існували в містах і селах, мали також свої видання. Сільські товариства, кооперативи  мали двотижневик «Сільський господар», який з 1922 року чотири роки поспіль видавала  сільськогосподарська  кооперація «Сільський Господар», започаткована  на Харківщині. Ця організація керувала великим, складним і багатогалузевим виробничо-збутовим господарством. У нас діяв Копичинецький кооператив, який  експортував сільськогосподарську продукцію (зернові, яйця) до Австрії, Великобританії, Іспанії, Італії, Німеччини. Всі ці газети були в хатах-читальнях, де грамотні люди, в тому числі і священники, читали селянам. Я почерпнув багато інформації з приватних щоденників копичинчан Елиївих (1920-1940 рр). Люди писали для себе, вони ж не думали, що це знадобиться колись для спільної історії.

– Чи знаєте майстра, що збудував  ваш храм?

– Ні. Жодного запису з цього приводу немає. Є згадки в деяких архівних актах зокрема, в гродських міських актах Теребовлі і в записах краєзнавців, що вона будувалася на землі, яка належала Мартину Лудзіцькому. Він є фундатором цієї парафії. Частину своїх володінь він пожертвував на довічне користування. Є кадастрові документи, які визначають з ким межує ділянка, хто сусіди і що вона дарується. Колись була традиція  робити такі пожертви містянам. Може він і не був дуже багатий, але лишив по собі пам’ять у цьому подарунку, яка дійшла аж до нас.

– Я неодноразово, буваючи в таких церквах, чула, що збудовані вони в стилі козацького бароко. Чи ваша вирізняється?

– Якщо подивитися знадвору, то вона виглядає, як і більшість дерев’яних храмів, збудованих в цей період. Лемківські церкви мали свої архітектурні особливості, бойківські цікаві по своєму, гуцульські мали свій неповторний вигляд. Наша церква має типовий вид сакральної будівлі Покуття. Вона тридільна, тризрубна, архітектурний стиль – не чітко визначається. Святиня має традиційний поділ: притвор, бабинець, святилище.

– Може  імена іконописців  вам відкрила історія церкви?

– У нас всі ікони живописні або на дереві, або на полотні, датовані 18-20 століттями. Верхній ярус іконостасу відреставрований. Частину ікон, які ми називаємо празникові, приписуються правдоподібно Іллі Копровському, який мав подібний стиль і свої школи. Є його роботи на Збаражчині. Але там ще є й інший почерк. Центральна ікона Христа Вседержителя виконана набагато професійніше.

– Яка ікона є гордістю, символом  церкви?

– Особливо намолена ікона Матері Божої Розчулення (Умиління) ХVІІІ ст. Ми знайшли її  в бічному престолі, коли почали реставрацію храму.

Такі таємні місця не в традиції нашої церкви, це модернізація що відбулась внаслідок латинізації. Мабуть люди відчували, що прийдуть комуністи і образи треба як слід приховати. Таким чином ця стародавня ікона збереглася. Вона відповідає стилю Остробрамської Богородиці і також іконі Умиління або Розчулення (Милування). На ній Богородиця має опущену голову, погляд донизу,  руки зложені навхрест, як до молитви. Над нею три зірки, що свідчать про її дівицтво до Різдва, під час народження Спасителя і після.  Вважається, що Творець присутній на подібному образі незримо – саме до нього звертається молитва Богоматері. Такі ікони були  поширені у візантійському мистецтві XII-XV ст., а пізніше їх почали створювати й майстри західної традиції. Зміст образу пронизаний умиротворенням, спокоєм та безтурботністю. Незважаючи на те, що доля Богородиці буде нелегкою (про усвідомлення цього свідчать сльози у Неї на очах), Вона скромно і покірно приймає її, прагнучи виконати свій обов’язок.

Чудодійність її підтверджують самі люди, відчуваючи тепло під час молитви, спокій, піднесення, справді умиління.Є ще багато стародавніх ікон, що відреставровані професійними художниками. Коли перекривали гонтом церкву, під бляхою знайшли воти – це зображення частин людського тіла, які були оздоровлені. У місцях паломництва, як в Ченстохові чи Зарваниці, навколо ікони є зображення – серце, око, рука та інші органи, які вилікувались біля чудотворних ікон. У нас у сховку під бляхою були  зображення ніг і вуха. Про зцілюючу силу ікон храму було написано і в щоденнику краєзнавця Елиїва. В одному з них він писав, що за престолом є ікона Богородиці і під нею навішані воти. Але яка ікона на той час висіла там, ми не знаємо, проте воти в церкві засвідчують про зцілюючу силу ікон.

Нижній ярус іконостасу втрачений. У довідках пам’яток охорони зазначено, що у 20 столітті вже цих ікон не було. Радянська влада багато вивозила, вилучала для музеїв атеїзму, нищила.

– Наступного року храм Воздвиження відзначатиме своє 395 річчя. Храм пережив період комуністичного атеїзму. Що тут було за совєтів?

– Остання відправа тут була у липні 1961 року. А  всередині 70-их була акція вилучення релігійної атрибутики церкви. Тоді багато речей забрали – книги, хоругви, лежачу статую Христа для плащаниці, деякі ікони. Містяни, що могли поховали вдома у сіні та соломі. А потім повернули вже на початку 90-их. Я коли прийшов на службу в 2010 році, то люди віддавали ще церковні та метричні книги. Церква була просто зачинена. Совіти думали, що вона сама зігниє, бо почала руйнуватися. Але вона була оббита бляхою і це її втримало.

– Спеціалісти стверджують, що обшивання бляхою було не тільки рятувальннням, а й  проблемою дерев’яних церков…

– Бляхою наш храм покрили в другій половині 20-их років двадцятого століття. Є запис, що люди збирали пожертви, зверталися до священника, писали листи, які я знайшов у архіві. Своїм коштом прекрили бляхою у 1926 році і вона простояла дуже добре. Аж у 2015 році ми мали вже відреставрований зовні храм, яким він є зараз. Направду, під бляхою дерево не збереглося, під дією конденсату попріло. Ми перекрили храм гонтом. Це такі дерев’яні планки, які підганялися вже на місці і покривалися гарячим парафіном та нафтою. Ми це робили влітку, щоб рідина не застигла, змогла добре просочити покриття і берегти від атмосферних впливів. Якщо за цим слідкувати і час від часу поновлювати, то років 50-80 воно може послужити. Ми вже поновляли двічі, дощі роблять своє.

– Ви доктор догматичного богослов’я Люблінського католицького університету ім. Івана Павла ІІ. Чи  будете презентувати  в Європі книжку?

– Наразі не планую. Але, якщо буде нагода, то я своїм вчителям подарував би цю книжку. В першу чергу моєму керівнику, професору догматичного богослов’я Каролю Кляузі. Він був деканом факультету, дуже прихильний до України і українських студентів. А в подарунок ще передам книжку нашому славетному земляку, президенту Світового конгресу українців у 1998–2008 роках Аскольду Лозинському, який нещодавно побував у нашому храмі. У Копичинцях народилася і хрестилася в нашій церкві його мама Марія. Вона була головною акторкою першого західноукраїнського фільму «До добра і краси», що вийшов у світ 1938 року. Тоді американський гість у  місцевому музеї театрального мистецтва репрезентував свою творчу працю «Плекав їх біль по втраті України: книга про подружжя Євгена та Марії Лозинських». Я тоді казав, що готую до друку і свою монографію. Ще хотів би подарувати на пам’ять книги моїм парафіянам, які виїхали в Чикаго і допомогли мені видати цю книжку. Це Ірина Іванків, Галина та Олександр Сагайдаки, Святослав  Паламарчук. До виходу книжки долучилася також Анна Попаденко, яка живе в Канаді. Планую презентації в краєзнавчих музеях у Тернополі і в Гусятині, в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка у Тернополі, в наших семінаріях, бібліотеках, школах.

– У вас парафіяни, мабуть, як родина, бо ж ви тут виросли, ставали на ноги, одружилися, трьох синочків плекаєте…

– Так. Я знаю всіх по імені, серед них є і мої однокласники. Парафія в нас  невелика. Зараз до нашої парафії належать сто дворів. Це дуже дружна парафія, де людей небагато, а можна робити спільно багато справ, є розуміння і є підтримка. Все ми робили власними коштами. Були люди, які вносили пожертви. Я розповідав їм що робимо і чого потребуємо, а вони старались підтримати нас. Так було при реставрації деяких ікон. Маємо на парафії людей, що служать в ЗСУ. На жаль, маємо двох загиблих. У нас є скринька на допомогу захисникам, яка ніколи не буває порожньою. Ініціативні люди організовують  ярмарки, продають свої вироби, картини. Є на парафії  художник і різьбяр Омелян Фейло, який  зробив багато дерев’яних писанок, розписує гільзи із снарядів. Люди купують його вироби, а кошти він передає військовим. Допомагаємо в першу чергу тим, хто служить з нашої парафії. Допомагали іншим захисникам і на лікування. Є у нас і тимчасово переміщені особи. Якось прийшла переселенка, яка живе в нас, а чоловік її служить, попросила купити тепловізор, їй для збору ще потрібно було 12 тисяч. Ми зібрали і віддали їй. Свою лепту в перемогу  треба вносити кожному.

– Новий виклик для всіх нас полягає в тому, як правильно пережити моменти війни. Церква шукає нові способи виходу людей із стресу і зневіри?

– Є багато людей зранених війною, багато дружин, чоловіки яких на війні, матерів, у яких діти воюють, і їм треба надавати окрему підтримку, психологічну в тому числі. Допомога продуктами, грішми це завжди за нами. Проповіді змінилися, я в них все називаю своїми іменами: і про кремль, і про московського патріарха, який благословляє своїх на війну з Україною. У нас є окремі молитви  і молебень проти супротивників – за перемогу, за мир. Молимось до нашої ікони за оздоровлення, за перемогу, за мир. На кожній Літургії є спомин всіх воюючих, у мене є всі їхні імена. Час війни чітко показує хто є хто: хто був добрим, став добрішим, а хто був байдужим, то так і відгороджений ніби стіною, бо там ніхто з його близьких не воює. У нас було багато переселенців, деякі повернулися додому, хтось поїхав далі в Європу. Ті що лишилися, ходять до церкви, а з тих хто повернувся додому, часто пишуть, що їм не вистачає нашого «мікроклімату», бракує там української мови, нашої церкви, часом патріотизму. Вони в нас обжилися і вжилися, тут себе почували, як в родині. Багато з них перейшли самі на українську мову і дякували, що ми їм у цьому допомогли. Я є також Головою Комісії міжконфесійних та міжрелігйних відносин Бучацької єпархії, відповідальний за духовний супровід вчителів предмету «Основи християнської етики». Очолюю Центр передподружньої підготовки наречених Копичинецького деканату. Проводжу зустрічі, реколекції, тренінги для педагогів. А ще ми виконуємо пізнавальну місію, адже храм – національна пам’ятка України. Тут часто бувають люди з Львівщини, Київщини, Хмельниччини, Івано-Франківщини, приходять місцеві учні та жителі нашої Копичинецької громади на екскурсії. Храм же не є музеєм, він діючий, тому я розповідаю історію і хочу, щоб люди пережили цю подорож. Ми маємо туристичну марку, яку можна придбати тільки у нас, різні сувеніри про церкву, у нас є Євангеліє, якому понад триста років. Так наші гості в нашій церкві торкаються до історії краю.

– Тепер ви маєте і книжку серед гідних сувенірів. До речі, чи вже думали про продовження дослідження?

– Я ще не планував, але вже самому цікаво стало, бо ж багато векторів історії краю лишилося не дослідженими. Я почав  заглиблюватися в історію свого родоводу. На парафії є люди, яких я знаю з дитинства, в них також є цікаві розповіді. З’явилися нові матеріали про історію краю. Може колись і візьмуся за продовження.

– Тут таке намолене місце з козацької доби, стільки сакральних цінностей. Не думали ви над тим, щоб Національний банк України в розділі Національна спадщина України випустив і ввів в обіг монету із зображенням вашого Храму?

– Ні, про це не думав, а от про випуск марки думав, навіть пропозицію вносив, але якось було не на часі. Випуск пам’ятної ювілейної марки є цілком реальним. Це одна з найстаріших дерев’яних церков Тернопільщини, яка  входить у трійку найкраще реставрованих дерев’яних храмів України.

– Хай  усе задумане буде здійсненим. Дякую вам за розмову, за дотик до вічності, який вам випало пильнувати в цьому часі.

– Я вашим читачам бажаю мати сильну віру в Бога, працювати більше на перемогу. Дбайте, бережіть, відновлюйте те, що нам прийшло у спадок, щоб передати нащадкам. Бо краса не в блиску, а в збереженні. Хай всіх Господь благословить на добру і сумлінну працю на шляху до перемоги. Слава Україні!

Людмила ОСТРОВСЬКА