Іван Марчук у Відні покаже картини, які створив за 70 років

Народний художник України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, кавалер ордену Свободи, титулований  відзнаками Президента України “Національна легенда України”,  «Скарб нації», член “Золотої гільдії” Міжнародної академії сучасного мистецтва у Римі, Геній сучасності, почесний громадянин Києва, Канева і Тернополя  Іван Марчук  в ці дні має  потужні діючі виставки, як в Україні, так і в столиці Австрії, де він тимчасово мешкає від початку повномасштабної війни.

В Україні, у національному музеї “Київська картинна галерея” триває одразу дві виставки Івана Марчука: «Свою Україну любіть» – «Шевченкіана», із Шевченківського національного заповідника на теми творів  «Кобзаря» та   «Іван Марчук. Відомий і невідомий», де виставлені понад 150 картин із музеїв та приватних колекцій з  відеоінсталяцією “Генотип вольності” за мотивами творчості художника та знаряддя праці і супутні елементи, які Маестро передав у музей із своїх архівів. У Відні виставлені 50 полотен «Віденських рапсодій», створених тут. А 9 лютого  у Відні, в історичній будівлі Aula der Wissenschaften, в одному з найбільших виставкових залів культурної столиці Європи, вернісаж масштабної  виставки «Голос моєї душі», на якій світ зможе побачити майже 300 полотен митця.

Як сказала помічниця маестро і організаторка виставки Тамара Стрипко,  це буде найграндіозніше явище не тільки у творчості Марчука та мистецької України, а подія   Європейського масштабу у світовій образотворчості. Багато іменитих художників Європи не мали таких розкішних виставок і таких  потужних напрацювань. Найтитулованіший художник України і світу  Івана Марчука створював свій творчий доробок  понад 70 років у 15 іпостасях. Найстаршій із виставлених полотен- 59 років, а найсвіжіша датується січнем 2024 року.  Це буде найбільша кількість виставлених полотен, на  яких  відвідувачі бачитимуть Україну очима Маестро.

Київські настрої

А зустрілися ми з Генієм у майстерні  напередодні його Віденських вернісажів.Він вперше за два роки побував у Києві.Каже, що дуже сумує за Україною. Згадує свою Київську майстерню, куди на п»ятий поверх гвинтовими сходами ледве вийшов.Там лишилися архіви, які треба розсортувати. Серед Київських настроїв художника і відвідування «Шевченкіани».

– Шкода, що був у Києві всього кілька днів. А виставка  мене самого здивувала, я ж давно в Каневі не був. Я б зараз так не намалював ті образи, що в душу в’їлися із Тарасових творів. Вони виписані, як ікони.Ті порепані руки, земля, чорно-білі штрихи бандур і героїв його творів  тепер читаю як молитву.Люди дуже вдячні за можливість доторкнутися до  геніальност Кобзаря.Казали, що на цій виставці два генії через століття ведуть діалог, – говорить автор «Шевченкіани».

Він згадав, як створив ці 42 роботи. Дав їм життя не в майстерні, а  безпосередньо на природі: то в Седневі на Чернігівщині, то в Гребенях на Київщині, то в рідній  Москалівці на Тернопіллі. Зазначу, що «Шевченкіана», як і цикл «Голос моєї душі» були пошановані Національною премією України ім. Т.Г. Шевченка.

Бачив він і виставку “Іван Марчук. Відомий невідомий”, де є твори, які вважались небезпечними, і підпадали під категорію «народ цього не зрозуміє». Тішиться, що картини живуть з людьми, спонукають думати.

Запитую його  про здоров’я. Іван Степановия жартує, що у свої 87 років має ще сили рабувати у свого пензлика.

– Дякую Богові, що тримаю його в руках, а він ще здатен творити дива і мене самого дивувати,- усміхається Маестро і говорить про  те, що одержимості  та ненаситності до роботи не зменшилося. Він, як завжди, поспішає  творити, бо ще багато є що сказати, а час летить.

А я радію, що Івана Степановича таки не зламала та репресивна машина. Він залишився вільним у своїй творчості.   Раніше  неприйнятий митець для влади та спілки художників, став генієм, чиї виставки з нетерпінням чекають глядачі не тільки в Україні, а й світі.

«Віденські рапсодії»

Феєрверк виставок   зробив художника заклопотаним, зосередженим, щасливим і ще  вимогливішим до себе.Я відразу  відчула його неспокій, а він помітив моє здивування тим, що я не бачу багато робіт на стінах його домашньої Віденської виставкової зали.

– Картини пішли  на підготовку до  виставки  «Віденські рапсодії».Вставив у рамочки і вони заграли іншими фарбами,ніби ожили, – каже мені з притаманним тільки йому блиском в очах.

Він любить завершений варіант своєї філософії у фарбах. Я запитую, що ще із домашньої колекції йде на виставки. Маестро показує свої наробки, як він каже, старих нових картин. Він практикує через проектор збільшувати  сюжети і відтворювати в масштабах. Підводить мене до мольберта і  показує ще не завершений малюнок  «Я  ніжно торкаюсь тебе».

– Гарні квіти на виставку, ще працюю над нею. Готую до вернісажу на  9 лютого, – каже земляк. – А ось ці картини ідуть на  «Віденські рапсодії» , – показує кілька, які, я з його дозволу, називаю , медитативних полотен із згустками  світла впереміжку з темрявою та з карколомними енергетичними  посилами. –   На ній буде тільки цей цикл, що я створив тут,  «п’ятнадцятий» Марчук. Ця виставка стане прелюдією,  увертюрою  до великої опери, якою буде грандіозна виставка 9 лютого. Маестро показує ще дві, щойно зняті з мольберта  роботи. За його словами, тихі з обтікаючими формами образи, під назвою «Піанісимо».  Відзначаю, що музичних термінів додалося у творчості земляка,  кожна картина зазвучала   у рапсодії настроїв полотен , створених тут, далеко від України. Ця мелодія відчувається в різних варіаціях пластичних форм, ритмічних кольорових акцентів, стилістичних прийомів. Із візуальних вони переходять в слухові, а потім в музичні асоціації.  Він ніби чує мене і  говорить про близькість  цих двох професій і кухонь творчості: «Якщо у мене музика не звучить голосно  і за нотами, то вона у мене грає скрізь на картинах. Вони ж побудовані на тому, що й музика – ритм, колір, гармонія і форми, – пояснює митець. І  ми згадуємо його розповідь про те, як на одній із виставок до нього підходили люди і запитували, яку музичну освіту він має. Іван Степанович усміхається і каже, що й досі ноти не відрізняє, хоч і грав колись на гітарі.

– Писати картину – це ж, як виконувати  музичний  твір, кожен мазок має свій голос,- мрійливо каже художник і стримано додає, що  рапсодія дає  й художникам  можливість викликати емоції у глядачів: радість, смуток, відчай, спогади або навіть відчуття таємниці чи очищення. – Ти ж знаєш, що я ніколи не вписувався в рамки,-  а рапсодія припала до душі, бо вона  не має жорстких правил або обмежень,  можна щось творити  по-справжньому унікальне та індивідуальне. Я ж переконана, що ця музика супроводжувала його все життя, як і його дітище – «пльонтанізм», нелегкими дорогами творчості, на яких було всього.

Художник каже, де б він не був, його до роботи надихали пейзажі України, її квіти, сади, яри з переярками і безмежні сонячні поля. Зрештою, свій стиль письма «пльонтанізм», за його словами, він побачив, глянувши в небо під деревами.  Тепер цей стиль внесений у світові академічні мистецькі видання без перекладу. А ще поставив Івана Марчука  в один ряд з винахідником  імпресіонізму Клодом Моне,  модернізму Пабло Пікассо, сюрреалізму Сальвадором Далі.

«Голос моєї душі»

Прошу Івана Марчука і Тамару Стрипко презентувати для наших читачів   картини, які  у культурній столиці Європи розкажуть про Україну набагато більше, ніж історичний екскурс у шістдесяті минулого  століття, бо це жива історія. Вони кажуть, що цей цикл є наскрізним, він проходить через всю творчість майстра.

– Це мій головний цикл, – говорить Маестро. -Починався він із невеликих монохромних робіт у середині 1960-их. З мене тоді виходив світ, який не можна пояснити жодною логікою. Все робилося підсвідомо,інтуїтивно, я нічого не видумував. Ніби хтось водив моєю рукою. Я сам не знав, що роблю. Але я вже знав, що на правильній дорозі. А коли назбиралося в мене таких до сотні робіт, прийшло осяяння: це голос моєї душі. І тоді я в себе повірив, уперше відчув велику втіху і довго бачив увесь світ у рожевих фарбах. Ось так у 1965 році і з’явився цикл «Голос моєї душі». Згодом він став  стовбуром дерева, котрому впродовж мого життя судилося обростати новими й новими гілочками. Це домінанта моєї творчості.

Художник розповідає, що на  виставці будуть ті перші роботи, які  ламали тодішні  стереотипи, надумані принципи соцреалізму:   «У пошуках померлих звуків», « Довіра»,  «Єдність»,«До тебе голос мій», «Диспут мудреців», «Діалог без слів», «І побачив землю рибами встелену», «Опустіле гніздо»,«Незбагненність». Маестро створив кількасот полотен цього циклу. Як зазначає Тамара Стрипко, вже тоді майстер досяг абсолютної технічної досконалості у маневруванні кольоровою палітрою, застосуванні структурних і стилістичних розв’язок, розстановці колористичних акцентів. – Він уміє тільки йому підвладними прийомами «знаючого ока», «озвучувати» і «підсвічувати» полотна так, що  глядачеві здається, що картини не обмежуються просторовими рамками,  вони «діють» на межі людських почуттів і відчуттів, їх можна чути і відчувати.

– Його талант, творчість важко недооцінити, чи виміряти, бо він безмежний, як світ, – каже Тамара Стрипко. – Але саме цей цикл найменш досліджений. Причина цьому – шалений тодішній тиск на майстра, приходили з обшуками, забороняли виставки, не допускали до спілки художників. Але Марчука ніщо не могло зломити, бо талант дав йому силу працювати і створювати шедеври. На виставці  «Голос моєї душі» будуть представлені полотна зі всіх п’ятнадцяти циклів художника: «Цвітіння», «Пейзаж», «Портрет»,«Кольорові прелюдії», «Натюрморт», «Нові експресії», «Біла планета І», «Біла планета ІІ», «Виходять мрії з берегів», «Погляд у безмежність», «Фантазії у чорно-білих кольорах», «Віденські рапсодії» та інші.

– Який із цих циклів найвагоміший для вас? – запитую Івана Степановича.

– Той, з якого почав: «Голос моєї душі».

– У вас кольорова гама полотен змінювалася від чорно-білих тонів, до сонця в копицях. Що на це впливало?

– У мене сонце з’явилося наприкінці 1980-х: сліпучий сніг, копиці в кожухах. Люблю поле. Я не міг у 1970-ті робити кольорові – пропадав філософський сенс. Почав з пейзажів без сонця і місяця. Таким був голос моєї душі – песимістичним. Дуже люблю землю з добрими людьми, та лише 7—8% роботи тратив  на пейзаж.

Я згадую картини цих циклів із виставок в Україні, на які таким щедрим був Маестро до великої війни з росією. В них все життя Марчука, та й для себе він  любить залишити місце на полотні, щоб, як каже, підглядати за відвідувачами, як вони реагують на його витвори.

Завжди вражали його  спогади дитинства про затишок батьківської оселі, про розумних корів, коней і ворон.  Я милуюся птаством на полотнах, готових до виставки,які ще в майстерні,  і кажу, що мені  хочеться цих ворон назвати Марчуковими, бо знаю, як це крилате братство  вас переслідує. Він сміється і каже, що це мудрі птахи. Він справді їх любить і вони не тільки їдять у нього з рук, а й позують на потртетах.

Маестро показує оновлений триптих і розповідає: «Гніздо із свіжими шкаралупками, вилупившись, залишили і полетіли до людини – «Вони залишили свій дім». Їсти хочуть.  От ця картина, де вони дивляться на людину називається «Чого ще хочете від мене?». Людина стіл для них накрила, смакоту виставила, а вони запитально дивляться. А тут вони відкрили дзьоби – «Диспут мудреців»». Чого тільки вартує Марчуківська ворона в кутку полотна, в якому художник звів маленького босоногого  Тараса-кріпака і старіючого Кобзаря-академіка. Лише мудра ворона знала чим закінчиться цей сюжет однієї з картин Шевченкіани. Вона мене свого часу найбільше вразила в Канівському музеї.

Багато полотен, призначених для виставки, ще на стінах  майстерні. Кожна з них , якщо вдивлятися, енергетично підключається, вони , як люди  зі своїм характером, своєю історією. Тут всі жанри: і поезія, і вистава, і кіно, і музика. Перед цією величчю ти відчуваєш себе піщинкою   Всесвіту, в якому  ти тримаєш ниточку від  клубочка високих енергій, що живлять  світ. Мабуть це і є магія, яку творить геній своїм вічним мистецтвом, розповідаючи про свою, нашу  Україну, яка зараз і є в центрі світу.

– Дякую вам, Іване Степановичу, за вашу незламність і стійкість. Ви вкотре вже показали , що Україні є що захищати від ворожої навали, підкреслили те, що так злить нашого одвічного ворога – красу, велич, незалежність, велике прагнення до волі і цивілізованого світу добра. Ваш мистецький фронт надійно тримає оборону на теренах Європи, – кажу на прощання.

– Вся Україна у мене в душі, у голові, я буквально ношу її на плечах. Багато пережитого і передуманого лягло на полотно. Мрія у мене одна, щоб Україна стала такою, якою я її малював усе життя. Бо наша земля найкраща, вона дає крила, кольори, натхнення і заслуговує бути в плеяді провідних держав світу Сподіваюся,  що прекрасна наша  земля та нескорений дух українського народу надихне й окрилить відвідувачів виставки «Голос моєї душі», яка триватиме до 18 лютого.

Людмила ОСТРОВСЬКА

Відень, Австрія

 

.

 

 

 

 

 

 

.