Навіщо українкам у Бельгії прихильники-чоловіки і хто викладає українську мову для іноземців

28 жовтня  відзначає 75-річчя Об’єднання українок Бельгії. Це потужна сила, яка відстоює все українське за кордоном, підтримує Україну та допомагає у боротьбі проти російського агресора. Створена  жіноча організація в 1948 році для того, щоб об’єднати українських жінок, які іммігрували до Бельгії та захищати їхні інтереси. Об’єднання є членом Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, яка є недержавною організацією в системі Організацій Об’єднаних Націй. Очолює  товариство українок Наталія Осташ.

Коли ми домовлялися з пані Наталією про зустріч, то зупинилися на Брюселі, куди вона у справах організації мала приїхати. Але щільний графік  зустрічей в столиці Бельгії, а була там я лише один день,  нам завадив зустрітися. При мові, що я до вас під’їду, Наталя сказала, що вона мешкає  у Валонії, в такій глуші, де  навіть осередку українців немає, хоч зароджувалася колись тут організація. Щоб ви розуміли, що таке глушина за місцевими мірками,  скажу, що  університетське містечко Монс, в якому 30 років живе очільниця українок Бельгії,  є столицею  провінції  Ено, що у Валонії. І  знаходиться воно приблизно 20 км від кордону Бельгії з Францією і 60 км на південь від Брюсселя. У  2015 році мало статус  європейської культурної столиці. Тут є Бельгійська   Регіональна  Торгово-промислова палата, де Наталя працює провідним спеціалістом. Забігаючи наперед скажу,  що місто спокійне, тихе і мальовниче, привабливе не стільки якимись значними пам’ятниками або архітектурними визначними місцями, наскільки гармонійністю старої забудови і затишком. Але знамениту барокову дзвіницю – беффруа, яка перевищує 80 м у висоту, видно в Монсі звідусюди. Вона не тільки включена в число об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а й вважається єдиною в країні дзвіницею, виконаною в стилі бароко. З навколишнього вражає живописна долина річки Ля Ен, поля зеленої кукурудзи, цукрових буряків, приміські садки та теплиці.

Пані Наталія каже, що  колись тут було населення більше і українці сюди емігрували із окупованих радянською владою земель та працювали на шахтах. В часи промислової революції Валонія поступалася в індустріалізації лише Великобританії, використовуючи великі родовища вугілля та заліза. Це принесло регіону багатство, і з початку 19 до середини 20 століття регіон був найбільш процвітаючою частиною  Бельгії.

– У 1945 році до Бельгії прибуло, за різними оцінками, від 15 до 20 тисяч українців. Більшість з них були депортовані у Німеччину на примусові роботи у часи другої світової війни, а опісля, не сприйнявши окупаційного режиму, переїхали до Бельгії працювати тут на шахтах, -розповідає пані Наталя. – Тоді ж  молоді хлопці й дівчата  об’єдналися у громаду, щоб пережити разом часи адаптації. Це була перша українська організація в Бельгії — Український допомоговий комітет, а при ньому жіноча секція. У 1948 році, на першому конгресі українців Бельгії, 18 жінок заявили про створення окремої організації — Об’єднання українок Бельгії. У тому ж 1948 році була створена і Світова федерація українських жіночих організацій. ОУБ є одним із засновників СФУЖО, поряд із союзами українок Америки, Канади, ОУЖ Німеччини та Великобританії. До сьогодні ОУБ залишається членом СФУЖО. Очільниця організації з теплом згадує засновницю спілки Зінаїду Витязь, харків’янку, яка була інженером і великою патріоткою України. Вона створила 15 осередків у Бельгії і працювала до 1974 року. А потім, за її словами, коли шахти вичерпали себе, українці  емігрували до Америки та інших країн, де була робота, і  організація зависла в повітрі з  дієздатними лише п’ятьма осередками. Сама Наталія прийшла в організацію  в 90-их роках, відразу, як приїхала із Турки, що на Львівщині, після закінчення факультету іноземних мов Дрогобицького педінституту. ЇЇ попередницею  на цій виборній посаді понад 20 років була пані Галина Шаповал, яка  тепер очолює в Льєжі осередок українок. Він, до речі, найстаріший, з часів заснування. Є ще в Антверпені, створений 15 років тому і в Брюселі, якому майже десять років. Так в організації на своєму бойовому посту за Україну і її волю стоять до сотні Українок Бельгії.

– Мало чим розруха і післявоєння  75 річної давності відрізняється від сучасної  руйнації України московитами. Ви десять років очолюєте організацію, зберігаєте нерозривність   ланцюжка жіночої турботи  українок Бельгії за материнську землю.  Що для своєї опори взяли із досвіду  поколінь і що вже стало вашим набутком?

– З тих часів за організацією залишилося ідейне підгрунтя. Всі членкині організації, мріяли про незалежну Україну, яка вирветься колись із рук  окупанта і гнобителя нашої нації. Ще за часів радянського союзу наші люди проводили маніфестації перед посольствами срср. Завжди актуальними залишалися постулати з «Декалогу», в яких   йдеться, щоб не  дозволити  нікому плямити слави, ні честі нашої нації, пам’ятати про великі дні наших визвольних змагань, ненавистю і безоглядною боротьбою приймати ворогів нації. А ще там є:« Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба», «Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави».

Так,  для   ОУБ  було і є актуальним  — збереження і пропагування всього, що є українським — культури, традицій, історії,  мови. Ми зберігаємо  та налагоджуємо  нові зв’язки з міжнародними, зокрема жіночими, організаціями, доносимо світові правду про Україну. А  набули ми нового досвіду протистояння ворогові з війною, яка розпочалася 2014 року. Ми проводили заходи,  збирали гроші  з перших днів війни. За зібрані гроші купляли смаколики, теплий одяг, подарунки на свята для захисників,а також спальники, термобілизну, прилади нічного бачення. До повномасштабного вторгнення ворога ми  вже працювали і з волонтерами, перевіреними часом, і воїнами з бригад та підрозділів, що на передовій. Але ми ніколи не могли уявити, що із зазіханням ворога взяти Київ за три дні, підніметься така хвиля світового протесту і обсяги нашої роботи зростуть у десятки разів.

Ми були однією з рідкісних організацій в Бельгії, які мали  напрацьовані зв’язки і прямі контакти, нам довіряли вже. На рахунки організації  не тільки люди надсилали гроші, а й крупні організації  до 25 тисяч євро, не питаючись і не вказуючи на що їх витратити. Ми мали  списки потреб  воїнів, і закуповали все згідно з ними, чітко звітуючи за кожну копійку. Робота ця не припиняється.

За минулий рік ми мали понад триста тисяч євро  пожертв. А була і наша робота, бо ми збирали гроші на ярмарках, продавали булочки, мед, проводили барбекю з платним входом, виставки  виробів ручної роботи, тематичні українські коктейлі та інше. Взяли участь у фестивалі хліба, організованому Єврокомісію, на якому наша домашня випічка стала фаворитом.

Ми маємо дуже активних, беручких, завзятих  членкинь, не менш ініціативні і працьовиті  нещодавно влилися у наші ряди. Це новоприбулі українки, які знайшли нас через соцмережі  з Харкова, Києва, Запоріжжя, Маріуроля, південних регіонів. Є у нас одна тернополянка, яка десятьох заміняє, а може й більше, така  непосидюча,   енергійна,затята і жвава – Тетяна Адамська. З самого початку війни  вони з чоловіком самі працювали, щось купляли, щось відсилали, бо воювати пішли знайомі, друзі, яким потрібна допомога. А потім Таня побачила, що один в полі не воїн, що гуртом можна зробити більше і вона прийшла в організацію і стала  одним  з опорних стовпів нашої громади. Маю бойову заступницю, перспективну молоду,  розумну патріотку Олександру Домагало.Вона знайшла роботу в Єврокомісії і вдихнулося нове життя в організацію.

– Які ділянки роботи зараз в пріоритеті?

– Ми продовжуємо працювати і цей наш фронт незворушний аж до перемоги. З червня до жовтня,  ми купили 7 дронів: найдешевший 2,5 тис євро і  найдорожчий -3,5 тис євро.  Приціли купляли, одяг, теплові зори, медичне обладнання, турнікети. За минулий рік допомогли на 170 тис євро тільки армії, а для України – 295 тис євро допомоги. Активність волонтерська триває в усіх напрямках. Ми зараз на фронт камуфляжні сітки плетемо, які навчила нас   брюсельська  дизайнерка   Альона Пильгун. Вона в своїй стихії, в тканинах, а її чоловік  пішов на війну і воює в Україні. У нас є український зал у греко-католицькій церкві і я  попросила, щоб вона приїхала показала і навчила нас. Вона поїздом приїхала, все привезла, провела майстер-клас.І тепер  у нас  новий вид  допомоги.

– Де черпаєте ідеї для  заходів?

– А вони виникають самі собою. З кожною подією, в якій ми беремо участь, у нас більшає друзів, прихильників, нас більше знають. Нас на свій фестиваль запросило товариство  «Румунські жінки»,  тепер дружимо з ними, запрошуємо до себе на заходи. Зараз дуже велика роль соціальних мереж, яка дозволяє бути в курсі світових подій. Бачити, що люди роблять і показати, що ми вміємо.

Моя  заступниця – наполеглива в роботі, повна планів  Олександра   дуже багато дверей відкрила до Єврокомісії, Європарламенту. Нас запрошували на мирні заходи. Вона  була спікером на міжнародній конференції з питань фемінізму. У нас  є офіс, пів дня на тиждень, але ми маємо його в Будинку гендерної рівності у Брюселі. Там афішуємо заходи.

Крім того ми викладаємо українську мову для іноземців. Є п’ять  груп, скоро буде шоста, які працюють онлайн. Викладає мову колишня викладачка Києво-Могилянської академії, секретарка нашої головної управи, активна волонтерка  Ольга Кулаківська. Деякі бельгійці уже сьомий рік навчаються,  розмовляють, розуміють усе. Навчаються і російськомовні українці. У нас є одна членкиня, Оксана Козлова, яка викладає в Брюсельському університеті, має чудову англійську. Я якось запитала, що вона викладає. Вона сказала, що краще мені не знати. Так я дізналася, що вона навчає російської мови. Я запитала чи багато студентів у неї. Вона сказала, що ще такого не було, бо одиниці навчаються і буде скорочення викладачів цієї кафедри. Перспективи мови нема, бельгійці не хочуть її вчити. Але ми зійшлися на тому, що рано чи пізно верхівку  держави-терористки притягнуть таки до суду і доведеться перекладати на судовому процесі на російську, бо ж вони такі недолугі, що ніякої іншої не знають, то хоч одиниці хай навчаються. Хочу сказати, що тут в університеті в Монсі, навчалися дві українські студентки і ми порушували питання перед ректором щодо вивчення української, але це було до великої війни, років 5 тому. Студентки добивалися, що вони б краще вчили українську, ніж російську, яка там є. Ми від себе давали посили, Посольство України в Бельгії давало пропозицію. Але ректор не погодився. Недалекоглядний, зараз би було як знайдене, а інтерес до української мови дуже великий.

– Бельгійці відкривають для себе нашу мову, звичаї, тішаться фестивалем хліба і вареників, активно долучаються до допомоги Україні. Чим вас захопила ця країна, які відкриття зробили для себе?

– В цій країні багато таємниць, до яких можна додати слово «всесвітньовідомі». Це й про брюсельську капусту, сорт якої саме тут вивели, про шоколад, картоплю фрі, яку тут почали смажити замість дрібної риби і народ був у захопленні від ідеї,  вафлі. До речі, вони родом з Валонії, бо саме кухар із Льєжа додав  у них ваніль. Ну і бельгійське пиво – це національна гордість. Його тут варять понад 400 видів і деяким з них по 500 років. І випиває його середньостатистичний бельгієць 150 л в рік.

Бельгійці не їдять гречки, як і сала, тому доводиться шукати в спеціалізованих магазинах. Коли в італійському беру сало, мене запитують, що я з ним робитиму. Але для мене справжнім відкриттям було, що Бельгія потужний виробник конкурентного з Францією ігристого вина. Цьогоріч цей промисел у зв’язку з потеплінням клімату у Європі та решті світу, переживає справжній бум. Виноградники ростуть  поблизу   Намюра, з’явилися у містечках Бенш і Кеві, у моїй провінції,  де земля з невеликим схилом на південь. Вперше лозу тут посадили  понад 20 років тому. Цей виноробний маєток  вже зробив собі ім’я. Не без гордості скажу, що Бельгійське ігристе вино було відібрано суддями міжнародного винного конкурсу в Брюсселі, перевершивши кілька  французьких шампанських Це було вперше за 26 років конкурсу. Є дані, що  у Валонії щорічно виробляється близько 2 мільйонів пляшок, але спеціалісти кажуть, що ця цифра швидко зростає. Оце мене здивувало, бо я думала, що клімат тут не підходить для виноградної лози. Те, що Бельгія може конкурувати з могутньою Францією, скажімо, за ігристе вино, видавалося  смішним кілька років тому,  але все  змінюється і головне, що це відбувається в мене на очах. Продають вино  не в супермаркетах, а в менших роздрібних торговців, і близько 20 відсотків продажів вина припадає на власний маєток у Валонії і воно так швидко розходиться, що вже в лютому я не можу на подарунок купити цього смачного напою. За ціною воно, як добре шампанське, не дешеве, але і не найдорожче. У перспективі, мабуть, вино буде конкурувати з пивом за візитівку Бельгії.

– А мене здивував  один із брюссельських всесвітньовідомих символів – «Пісяючий хлопчик». Я його не бачила ще у вишиванці і шароварах, дуже зворушливо. А знаючи, що у маленької статуетки є  понад 950 костюмів у місцевому королівському музеї, мене просто окрилило, що  таки він в українських шатах, адже  це популяризує Україну в самому серці ЄС !Хоч  можна було б і змінити якийсь елемент одягу «брюсельського козачка»: бо вишиванка білим по білому, здалеку як біла, а сині шаровари і  червоні чоботи   нагадують  ненависний нам  триколор. Колись про це ніхто не думав, а зараз загострилося відчуття неприязні  до всього руського, тому і соцмережі, бачу, активізувалися. Пані Наталіє, чи реально змінити кольорову гаму нашого костюма юному «хлопчикові-дзюркунчикові»?

– Ми збиралися в Посольстві, обговорювали це питання. Зв’язувалися з музеями регіонів України і вибрали костюм із зеленим жупаном. Але добре, що з тим велика бюрократія, бо тоді візуально прочитувалися білоруські кольори, але було наполягання,  лиш би не москальські. Добре, що справа далі обговорення не пішла, бо костюм дорогий, а білоруси тепер нам осоружні, як і москалі. У козака  є ще один костюм- Ярослава  Мудрого. Але то ніби не пасує малючку  князівський костюм державника і філософа. Питання висить у повітрі. Посольство цим має зайнятися, бо ми, громадські організації українців, маємо дорадчу функцію.

– Чим пишаєтеся із зробленого, оглядаючись на десятирічний відрізок шляху, пройденого  разом із землячками?

– Найбільше я пишаюся тим, що наша організація збереглася, продовжує працювати, повна сил та ентузіазму і цікавить молодих людей. Нашій наймолодшій членкині, Ларисі Бориславській -18 років, молодших ми не приймаємо. Дуже багато дівчат до тридцяти років, молодих жінок до сорока, є представниці всіх вікових категорій. Є членкині, яким і поза 80,  за станом здоров’я вже не дуже активні, але організація для них, то святе, вони з нами.

– День народження  організації – це на тільки підсумок зробленого, а й насиченість планами  на наступні роки?

– У Бельгії прийняли новий закон про громадські організації. Я тоді, коли ми мали зустрітися, приїжджала у Брюсель до юриста. Тут трохи є бюрократії і мені треба було  привести наш статут до вимог нового закону. З оновленим   статутом ми можемо багато що змінити. У наших планах більше розширитися по Бельгії, бо якщо раніше треба було хоч десятеро українок, щоб створити організацію, то тепер можна створити осередок, якщо є двоє людей. Хоч ми тепер переконалися, що сила не в кількості, а в якості, але ми хочемо поширити організацію на ті регіони, де є наші симпатики, люди, які нами цікавляться, хочуть співпрацювати.

За новим законом у нас крім членкинь організації можуть бути прихильники-чоловіки, які нам допомагають. Навіть не обов’язково, щоб їхні дружини були в організації. А чоловіча сила нам потрібна, ми і так залучали до роботи всіх людей доброї волі. Хочемо якомога більше уваги привернути до України, говорити про це на європейському рівні, оскільки наші люди є в Єврокомісії, наближати  Україну до вступу  в Євросоюз. Хоч ми тут думаємо, що ми вже давно повинні там бути і вже є, але знайдемо і свою нішу впливу на процес, завершення якого ми всі  так прагнемо. І не про плани, а про продовження нашої щоденної  роботи  в наближенні Перемоги над ворогом. Якщо ми булочки продаємо на ярмарку, то в нас буде новий дрон, якщо ми робимо вечір культури і хтось вкине в урну гроші, то в нас будуть нові ноші для армії, чи турнікет. В нас інакшого нема, ми працюємо тільки на перемогу. А шлях до неї єдиний: або ми в ЗСУ, або ми для ЗСУ.

– Як відзначатимете  ювілей? І що самі собі бажаєте?

– Святкуємо в Будинку гендерної рівності «Амазон» в Брюселі. Це символічне місце перебування  багатьох жіночих організацій світу. Бажаємо собі, щоб світ чув наше подячне слово за допомогу  всім людям доброї волі, які тримають з нами фронт. Хочемо  донести людям планети,  щоб  вони розуміли, що в Україні росармія чинить геноцид українців і  нагадати, що  нам потрібна допомога, доки триває війна,   доки росія є загрозою всьому світові. Бажаємо, щоб організація розросталася, приносила багато користі, як громаді українців у Бельгії,так і в Україні. Щоб Україна  розправила крила, була  господинею на своїй землі  і стала духовним та інтелектуальним центром Європи. Для цього треба досягти найзаповітнішого – якнайшвидшої перемоги України над знавіснілими росармійцями. І це найголовніший напрямок роботи нашої організації зараз і на перспективу.

– Хай все задумане здійсниться. Успіхів  вам у всіх справах, побільше талановитих, активних і цілеспрямованих однодумців, які  живуть з Україною в серці! І Перемоги нам усім над ворогом!

Людмила ОСТРОВСЬКА

Монс, Бельгія