Іван Марчук розповів, що працює не для нагород

Геній сучасності,  лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка,  народний художник України, наш земляк з Москалівки Лановецького району Іван Марчук став кавалером унікального ордена «За розвиток світового мистецтва». Вручили  нагороду  із дорогоцінних металів найтитулованішому художнику України  представники міжнародної  організації «Кращий художник». Марчук одержав  орден з номером 001, тобто наш земляк розпочав список   нагороджених цією  відзнакою.

«Художник має майбутнє, коли бачить поряд сильніших, кращих, бачить поряд Генія! Україна багата талантами, кожен заслуговує уваги та поваги, але вперед потрібно пропускати тих, хто вирвав своє серце, наче Данко, і несе його через чагарники буднів, щоб світлом його вказати шлях українцям, щоб у світлі його розквітла Україна!»,-  так сказав  очільник міжнародної організації  «Кращий художник» народний художник України  Володимир Козюк, вручаючи відзнаку Іванові Марчуку.

Наш сайт в числі перших привітав земляка з нагородою.

– Та я ж працюю не для нагород, – скромно почав віднікуватися художник. – Головне, що людям подобається моя творчість. Але для мене було несподіванкою, що художники  міжнародної організації  розробили такий проєкт і  для церемонії нагородження  зробили ціле  мистецьке дійство  в моїй канівській садибі. Багато було гостей. Розмовляли на різні теми .

– Йшлося і про створення вашого музею?

-Так, але це мене не цікавить, бо Україну це не цікавить.

– Давайте про Київ не будемо. Капсулу на Андріївському узвозі закладали ще у 2005 році, вже забудували те місце.  Але у вас є батьківський куточок. Я пам’ятаю, як перший музей  ми з вами відкривали у  2010 році у  місцевій школі в Москалівці, з яким трепетом учні   проводять і досі  там екскурсії. Ланівці  тепер взяли ініціативу створення музею у свої руки…

– Цього року вдалося досягти певного поступу в цій справі. Я зустрічався з  міським головою  Романом Казновецьким. Там уже  замовили проєктно-кошторисну документацію.  Музей планують розташувати на першому поверсі колишнього кінотеатру «Супутник».

Ми разом мріємо, що це буде культурний центр під  назвою «Музей Івана Марчука», побувати в якому захочуть люди зі всього світу. Київ і Тернопіль заздритимуть Ланівцям.

Іван Марчук – знакова людина. Його творчий доробок налічує майже п’ять тисяч творів. Його картини є на всіх континентах.  А персональні виставки годі й перераховувати – їх понад сто. Зараз триває  експозиція його картин у  Дніпрі. Я вже не кажу, що його полотна   привертають увагу найвідоміших мистецтвознавців Західної Європи, Північної Америки, Австралії, де жив митець.  Художника  шанобливо кличуть виставлятись у найкращих галереях світу, і він це з успіхом робить. Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла художника  до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії. Це єдиний випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. Сьогодні «Золота гільдія» нараховує 51 художника з усього світу. У жовтні 2007 року нашого земляка  внесли до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності». Пошанована людина і світом, і суспільством. Музей з його картинами  і виставковими залами  міг би  стати магнітом для туристів у будь-якій країні світу, де є його картини. В Україні їх найбільше, тут його майстерня.

Голос  земляка стає сумнішим, коли мова заходить про наболіле,  про війну, байдужість до  української культури, національних традицій. Художник вважає, що саме культура живлюще джерело, яке піднімає з колін, об’єднує народ. Він розуміє, що влада приходить і відходить, а ми лишаємося на цій землі. Він своїм мистецтвом  завжди боронив  український дух, за що і довелося поневірятися світами. Вважає, що народна любов – це чи не найвища нагорода. І ми згадуємо його  кількамісячну виставку в Київському культурно-художньому комплексі Artarea   на зломі років 2019-2020. рр., де  до нього стояли черги за автографами …

–  Я скільки позитиву набрався, – веселішає Іван Степанович. – Не всі ж розуміють, що там випльонталося на полотні, але кожен по-своєму трактує. Люблю, коли глядачі задумуються  перед твором, здається, енергетикою наповнюють картину.

– А я, як глядач,  вам скажу, що  при спогляданні полотен вашої руки, сам стаєш багатшим,  підживлюєшся її енергетикою…

– Так має бути, – погоджується митець.-Ти на Черкащину коли приїдеш? – несподівано запитує Іван Степанович, знаючи, що це моя батьківщина.

– Як тільки поїзди поїдуть, після карантину, – відповідаю. – А ви в столиці коли будете?

– Мені тут так подобається,  вишні доспіли, абрикос багато… Тут сонце над Дніпром таке величезне викочує… Я ж прикований до пензлика, – відчуваю, усміхається. – День як рік. Хотів би полежати в траві, подивитися, як підморгує голубооке небо. Але дуже хочеться   повишивати фарбами цю красу, – ніби виправдовується.

Він розповідає про   Канівське літо, а я бачу його картини з помаранчевим диском над обрієм,  бездонне плетиво голубого волокна в берегах,  Чернечу гору і його садок під нею…

Людмила ОСТРОВСЬКА