«Малим бігав до лісу, щоб назбирати ветеранам конвалій», – Ярослав Угляр про День перемоги

Сьогодні майже уже нема ветеранів, які б згадали події Другої світової війни. Про них хіба розказують рідні. Житель села Оришківці Гусятинського району Ярослав Угляр – син ветерана. Має приємні спогади з дитинства про День перемоги. Поділився ними із нашими читачами.

З Днем перемоги приємні асоціації. Це період, коли все цвіте – сади і квіти. Це світле, приємне свято.

Мій тато – ветеран Другої світової війни Угляр Євген Михайлович, 1922 року народження, житель села Оришківці. Був призваний на війну 1 квітня 1944 року. Хлопців тоді спочатку відправили до Новограда Волинського на два тижні військового навчання. Після того їх відправили звільняти Прибалтику. Мій тато воював в другому Прибалтійському фронті. Дійшов до портового міста Лієпая в Латвії. Там його ранили. Рік тато лежав у госпіталі в Горькому в спеціалізованому відділі, де лікували людей, які мали лицеві поранення. Там йому робили кілька операцій з пересадкою шкіри, бо вам важке осколкове поранення. Тато до кінця життя мав шрам на обличчі.

Ми розуміли, ким був наш тато. Усвідомлювали, що боровся з фашизмом. Знали, що він – частинка тієї перемоги. Пригадую, як у шкільні роки на святковій лінійці запрошували ветеранів війни. Приходив голова колгоспу чи голова сільської ради, вручав їм грошові премії. Школярі дарували квіти, скромні сувеніри. Це були 70-ті роки. Запам’яталася велика повага до тих людей. У цей час  цвітуть  конвалії. Звісно, були вже тюльпани і нарциси. Але ми малими бігали до лісу, щоб назбирати ветеранам конвалій.

Татові щороку вручали медаль чи орден. Він був шанованою людиною. Працював на залізній дорозі – на станції Вигнанка. Був інвалідом третьої групи. Лікарі йому говорили, що можуть оформити другу групу, бо здоров’я вже не мав. А тато відмовив. Сказав: «Як я буду на другій групі, то не зможу працювати на роботі. Тоді треба буде сидіти вдома». Тато до останнього дня свого життя працював.

До Дня перемоги хтось із односельців-ветеранів війни щороку приходив до школи і в якомусь класі розповідав дітям про своє життя. Говорив, який шлях пройшов, як потрапив на війну, як воював.  Як я був у шостому чи сьомому класі, то попросив класну керівничку, щоб вона запросила на урок мого тата. Пам’ятаю, я відчував тоді гордість, що тато розповідав дітям про війну, відповідав на запитання однокласників. Кожне слово мені запам’яталося дотепер, бо коли я навчався у восьмому класі – тата не стало.

Запам’ятав ще один випадок – часто думаю, чи в наш час хтось би так вчинив, як мій тато тоді. Районний відділ соціального забезпечення на початку сімдесятих років надіслав татові листа, що він має право на безкоштовне отримання автомобіля «Запорожець». Ми вдома тішилися, бо татові машину дадуть. Автомобіль тоді – це було щось значне. Але тато день не йде туди, другий, третій. Я питаю: «Тату, а чому ви не йдете?». Він відповів: «Хай дадуть машини тим, хто ніг не має. Я маю ноги. Я можу ходити». Зараз  люди мають інакшу філософію, що треба брати все, що дають.

Вважаю, що це свято ніколи не відійде в минуле. Тому що втрачено мільйони молодих житті, люди тоді настраждалися.  Звичайно, тепер по-різному стараються це трактувати. Просто є різні політичні сили, які намагаються принизити це свято, знівелювати. Але я думаю, що воно не увійде в минуле.

На прикладах ветеранів війни в дусі патріотизму виховувалося ціле моє покоління. З дитинства чув дуже було багато розмов, як тато воював. Домашні розмови дітям запам’ятовуються на все життя.  В татовій сім’ї  було четверо дітей. Його сестра, моя тітка Надя – молодша від тата на 10 років. Коли тато був на війні, вона була підлітком. Щоразу з дітьми бігала на пошту, щоб дізнатися щось про свого брата. Пошта в селі працювала тоді раз в тиждень – у четвер. Коли привозили листи, схолодилися багато людей, щоб отримати щось з фронту. Тітка розказувала, що коло пошти і плачі були, і радість. Люди отримували трикутні конверти. Одні тішилися, що їх брат чи тато живий. А інші плакали, бо одержували похоронки.

Моя сестра живе в Росії. Вона мені надіслала посилання на сайт, на якому можна ввести будь-яке прізвище, якщо можливо, місце проживання, звідки призивався родич і знайдете багато інформації. Я ввів ім’я і прізвище свого тата, то знайшов там його  облікову картку. Побачив там все, що він писав ще чорнилом тоді, його особистий підпис. Показав це своїй мамі, Софії Угляр. Їй 96 років. Мама плакала.

Ось облікова карта з обох сторін. Взята з  цього сайту pamyat-naroda.ru. Сайт містить інформацію про тих, хто був мобілізований, але можуть бути неточності, такі як рік народження і так далі. Буде цікаво тим, хто шукає інформацію про своїх рідних, близьких, які були на війні.