Цього року Великдень якийсь вкрадений

— А що буде, якщо не приїдеш на Великдень додому? — поцікавилась тоді Настасія Євдокимова. Торік вона якраз запрошувала усіх на цей час на незабутній ГогольФест до Маріуполя.ї

— Не знаю, тебе з метрики випишуть, — відповів Rostyslav Semkiv, усміхаючись у вуса.

Обговорювали неможливість не приїхати додому на Великдень на Західній Україні. Такої опції просто не було.

А тепер є тільки така. І ти наче розумієш чому, навіщо, і що це правильно і так ти захищаєш свою родину.

Але цього року Великдень якийсь вкрадений. Головне для мене були не ці ритуали з посвяченням пасочок (привіт первісним потребам людини в ритуалі, усім так легше розуміти віру, хоча до віри це має мало стосунку). Подобалося, звісно, переживати цей передвеликодній календар — сонячна Вербна неділя, страсний понеділок як високий старт, завжди радісний та містичний Чистий четвер, страсна п‘ятниця, в яку неодмінно щось химерне траплялося, субота як передчуття.

Цього року ми усі раптово опинилися на вимушеному пості. Нас раптово позбавили усіх звичних насолод. Адже піст — це відмовитися від насолод, а не від м‘яса. М‘ясо взагалі мене малувато цікавить. А от насолоди ми відчули гостро — і будемо цінувати їх трішки більше на початку. Тому періодична відмова від насолод і потрібна, власне. Мені подобається формат посту, якого дотримувався Денис Мандзюк — відмовитися від найціннішого: у його випадку від пива. Щоправда, цьогоріч заборона мала діяти тільки у межах Львівської області, але мала ж.

Разом із вимушеним постом на карантині з‘явилася протидія — піддатися усім доступним спокусам — надміру їжі, вину, дрібним адмінправопорушенням, надмірній тузі. Тут ми й побачили свою силу волі. І реакцію на тимчасове обмеження свободи.

Але найбільше на цей вкрадений Великдень мені бракує поїздки додому. Складати великодній кошик, шукати, де ж захована та сільничка, яка святили понад сім років і якою, за словами брата, вже можна знищувати демонів. У київських супермаркетах гострий дефіцит хрону — розібрали всі, хто зазвичай їхав додому, а тепер вимушений зоставатися в столиці. Розважаючись приготуванням паски-краффіна чи купуванням паннетоне.

А мені якось і пекти не хочеться — бо тоді ж доведеться і їсти самим всі ці паски.

Тужу за цією великодньою містерією. Тужу за поїздкою додому. Тужу за побіленими бордюрами. На Великдень на Заході найкрасивіша пора — все прибране, черурне, радісне та святкове.

І хоч карантин тепер дає нові можливості — нарешті можна буде піти якоїсь церкви без болю в спині від багатогодинного стояння, хай і онлайн. (Olena Sharhovska підказала чудову ідею про Криворівню).

Але хочеться додому. Дуже хочеться додому. Їсти вночі солодку пасочку з маслом, крашанкою і бужениною з хроном. І щоб бордюри побілили.

Олена ПАВЛОВА