«Вразило, що не всі українці, які роками там живуть і працюють, вчать німецьку мову», – Людмила Островська

Подорож до Німеччини у нас була давноочікуваною. І коли організатори – Буський медіа портал, який очолює Роман Матвіюк,  визначилися з маршрутом, ми  відразу опинилися в  столиці Німеччини. Мета прес-туру, захопити якомога більше туристичних стежок і  зустрітися з українцями, які  там будуть причетні до нашої подорожі. Німецької мови ми не знали. «Дякую, прошу, до побачення» – не рахується, як і «Гітлер капут!». Найбільше вразило, що не всі українці, які вже роками там живуть і працюють,  вчать мову цієї країни. Відкрила парад цих дивувань  чернівчанка, покоївка готелю, я якому зупинилися на дві ночі, Мар’яна.

– А навіщо їхню вчити? Тут переважно європейці зупиняються, які вчили свого часу російську, – сказала Мар’яна. – А ті, що не знають, англійською розмовляють.

Майже ідентично про цю сферу сказала і пані Люба з вінничини. Вона три місяці працювала у готелі, винаймала квартиру із колегою. А коли, перебувши дома відповідний період, приїхала в Берлін, то  колега не захотіла її брати, бо 350 євро за місяць за однокімнатну квартиру може сама платити. Таким чином Люба лишилася з нами в хостелі, поки не знайде квартиру. Це питання проблемне. Нелегалів законослухняні німці не люблять. А отримати робочу візу також складно, бо країна має свої робочі руки. Хіба що якісь вишукані ніші. Так, Богданка зі Львова, знайшла себе в організації і оформленні  офіційних фуршетів. Казала, що німці все просто роблять, а трішки додай родзинок, вишуканості в розкладці навіть м’ясної чи рибної нарізки, і вони вже перепитують, де навчалася,  захоплюються.

Власник маєтку для подорожуючих – вірменин Ліван. Розповідає, що багато українців тут працюють, подорожують. Ставився до нас, як до родичів. Готель невеликий,  сучасний,  з комп’ютерами на поверхах. За ціни не скажу, бо організатори все наперед проплатили разом з переїздами. За це їм велика подяка, бо такий сучасний сервіс дуже полегшує дорогу.

Центр Берліна – стародавнє, пізнаване місце. Ворота світу – Бранденбурзькі ворота, які звів  ще  Карл Готтард Лангганса в 1791 році, були символом поділу Берліна, однак в 1989 році, після того як ФРН возз’єдналася з НДР, вони стали втілювати об’єднання країни в єдине ціле. Відновили  їх повністю лише у 1958 р. Тепер це локація для фото, місце зустрічей.  Звідси видно історичні пам’ятки  Берліна –  каплицю, музей з бібліотекою і архівом, а також прикордонну смугу. Але нам треба ближче до Рейхстагу. Це  культова  будова, одна  з головних визначних пам’яток Берліна. Завдяки об’єднанню розрізнених німецьких князівств, Німеччині була потрібна будівля, в якій міг би засідати уряд. Нова держава потребувала велику будову, щоб показати могутність владних структур.

Рейхстаг кілька разів перебудовували.  Під час війни будівля була переобладнана в бомбосховище. Після програшу Німеччини, Рейхстаг, який опинився на західній половині, довгий час був порожній. Ремонт почався лише в 1954 році і тривав 20 років.  Зараз Рейхстаг служить для зборів бундестагу і є одним з найбільш відвідуваних парламентів у всьому світі. Єкскурсії сюди звичне явище, безплатні. Але треба зареєструватися заздалегіль, німці не хочуть тут годин пік чи безлюддя. Ми реєструвалися за місяць і нам видали документ, що можна того дня потрапити  о 18 годині. Дуже зручний електронний гід, який сам вмикається на початку  екскурсії, робить паузи для того, щоб оглянути місто з під цієї  прозоро-дзеркальної споруди. Єдиний ганж, він не  розмовляє українською. І ще в ході екскурсії  він не згадує  про встановлення Прапора Перемоги у Другій світовій війні.

Мої колеги піджартовували наді мною, мовляв, ти хотіла, щоб  він назвав достовірні прізвища  своїх переможців-відчайдух, які забралися на купол Рейхстагу. Так, я хотіла. Бо тільки ця будова знає тих героїв. А не те, що хотів бачити  Сталін, як  1 травня 1945 року це зробили  росіянин Єгоров  та грузин Кантарія.   По- перше, у цьому дуеті був третій, українець Олексій Берест. Але його навіть з нагородного списку викреслили, бо вождь народів хотів, щоб переможцями були лише росіяни і грузини.

Оригінальні  ж спогади учасників завершального бою нам кажуть, що  ще в полудень  30 квітня 1945 року рядовий Григорій Булатов з  Віктором Правоторовим  першими встановили Червоний прапор на сходах головного входу рейхстагу. Числа не збігаються, бо висота будівлі майже 50 метрів, сходи розбиті, а ще купол. Саме Олексій Берест першим потрапив на купол рейхстагу. Доки замполіт допомагав поставити Прапор, їх прикривав Петро Щербина, який навіть дістав поранення, коли виконував завдання. Саме Щербина і написав про цю операцію червоноармійців. Відразу після її закінчення  до Жукова надійшло більше двох десятків подань на звання Героя Радянського Союзу за встановлення Прапора Перемоги. У цій ситуації командир вирішив нікого не нагороджувати, доки не буде вирішено, хто справді заслуговує нагород. Серед тих, кого подали  до звання Героя Радянського Союзу, було і троє українців. Це О. Берест, П. Щербина та П. П’ятницький (посмертно). Однак ніхто з них так і не отримав цієї нагороди.

Спогади  виринули, бо чомусь у мене Рейхстаг  ототожнювався  не скільки з нашою будівлею зі скляним куполом, стільки з моментом перемоги.  Я намагалася про це поговорити з українцем на прохідній, але часу було обмаль. Пан Іван втішився, що зустрів земляків і сам до нас признався. Він підтвердив, що  в день взяття Рейхстагу,  українці відіграли ключові ролі.  Він тут живе уже кілька років, але в курсі справ  і про війну, і про погоду в Україні. З рідною Коломиєю підтримує тісні зв’язки, та й інтернет скорочує всі віддалі.

Вдалося нам побачити і Берлінську телевежу, яка зі своїми 368 метрами посідає четверте  місце в Європі  після  Останкінської і телевеж в Києві та Ризі. Добре роздивилися і  Берлінську стіну, вибудовану   за наказом державного керівництва СРСР у 1961 р.  Цей символ поділу Німеччини на дві держави перестав існувати 1989 року. А на його залишках постала East Side Gallery, яка стала магнітом для туристів з усього світу. Територія меморіалу складає 1,4 кілометра, причому уздовж прикордонної лінії збереглися деякі будівлі, інформаційні стенди, оглядова вежа і різні історичні артефакти. Мур був одним із найвідоміших символів Холодної війни та поділу Німеччини. При спробі перетнути кордон у напрямку Західного Берліна вартові стріляли на пораження,  вбили  багато людей.

Навіть не віриться, що  такий  суворий Берлінський мур, візуальна метафора  минулого століття з тяжкою славою, перетворився у доволі легковажний, не позбавлений  морального підтексту  туристично-розважальний об’єкт, який розмалювали на свої смаки художники зі всього світу.Чи не найбільше всі товпляться біля “Братського поцілунку” московського митця Дмитра Врубеля. Він зобразив, як голова компартії СРСР Леонід Брежнєв та тодішній керівник НДР Еріх Гонеккер смачно цілуються. Цей мурал  обійшов цілий світ. Український художник Матвій Вайсберг розмальовував  також  Берлінську стіну  у червні 2014 року у рамках  соціально-культурного проекту “Майдан. Україна. Шлях до свободи”.

Тож наша подорож  між сотнями картин на майже півторакілометровому просторі була цікавою, пізнавальною і повчальною. Адже в нас, в Україні,  не менш міцний, хоч і невидимий мур, давно  розділяє нас. Саме він і дав можливість ворогові вдертися через кордон. І якщо німці  дали собі раду з минулим, яке їх роз’єднувало, то нам також варто б зрозуміти з досвіду цієї країни,  що шлях до єдності, до подолання штучних бар’єрів залежить не лише від «політичної волі» керівництва чи обраних владою внутрішньо- та зовнішньополітичних векторів, а й від потреби самого народу в цій єдності та подоланні цих самих перепон. Рух добровольців, волонтерський пласт в нашій новітній історії, підтвердив, що головною та засадничою є потреба єднання, потреба повалення стіни, котра  роз’єднує. Нічого, що хтось ностальгуватиме за дешевою ковбасою чи  соціалістичним  щастям під проводом Леніна, бажатиме  в московське ярмо чи ще кудись. Треба, щоб поза обговоренням  було  однознач­­не засудження того розподілу й так само однозначне визнання єдності, як єдино можливого варіанту існування країни Україна.

                                   Людмила Островська,       Тернопіль-Берлін