«Як далі так триватиме, то до весни половини акторів у театрі не буде»

1 листопада 1939 року  в Томашівці Черкаської області народився  корифей українського театру,  головний режисер і актор Львівського Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької, голова Львівського міжобласного відділення НСТД України, член-кореспондент Академії мистецтв України, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка, народний артист України  Федір Миколайович Стригун.  57 років  актор працює на сцені, із них 30 – художнім керівником  заньківчан, поставив понад 50 вистав, зіграв більше сотні ролей, знявся у 25 фільмах, виховав багатьох акторів та режисерів, як професор Національного університету ім. І. Франка.

Зустрічі з Федором Миколайовичем завжди окрилюють. Він  глибокий знавець театрального життя України, чудовий актор, режисер, захоплює його неймовірне почуття гумору і чітка  непоказна позиція українця. А ще – активна життєва позиція.

– Мені батько казали, щоб був подалі від влади, а не вдається  виконувати  батьковий заповіт, – скрушно хитає головою  народний артист. – Все нам не щастить з поводирями, доводиться  воювати  з владою. А вона завжди права. Але так муляє душу, що не витримую.

– Та ви ж із землі Коліївщини, Гайдамаччини, козацької вольниці, тому і дух такий і бажання справедливості понад усе, – кажу примирливо, бо знаю, як нуртує його душа зараз. -Я вас знаю, як неперевершеного і стійкого оптиміста. Невже 80-річчя внесло корективи? – намагаюся жартувати.

– Внесло. Це не вікове, це – обставинне. Я не можу спокійно дивитися і чекати, коли навколо коїться щось  не зрозуміле, з подвійними чи потрійними стандартами, коли люди в яких ти вірив, стають юдами, тягнуть  на себе  ковдру, ладні задушити тих, хто поруч. Закони недолугі виконують, а це не йде на користь справи.

Не схвалює  Федір Стригун документ  про внесення змін до деяких законодавчих актів  щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури, який вніс зміни і до Закону України “Про театри і театральну справу”. Бо вже колектив театру відчув маніпуляції документом. Хоч закон і передбачає   кардинальне кадрове оновлення сфери культури, але є і багато питань, на даний час, без відповіді.

– Обурює, що нам на вакансії підбиратимуть акторів члени комісії з громадськості. Головне, що ні режисер, ні художній керівник театру не мають права бути в тій комісії. А як же ставити вистави? Кого мені наберуть чужі люди з «домоуправління»? По-друге, з мистецтва не можна робити бізнес. Хороше мистецтво, симфонічна музика, оперні вистави, драматичні вистави потребують дотацій. Це ж виховання, – говорить стурбовано митець. – Вони хочуть загнати театр в госпрозрахунок. Цього ніколи не було. На самоокупності можуть бути лише маленькі колективи  з мінімальною кількістю декорацій, антрепризні заклади. І то при умові, що їх не будуть так потужно оподатковувати. Такі театри  тепер з’являються і в Києві, і у Львові. Ми ж платимо величезні податки.  За театр глядач «голосує» ногами, а щоб він був без дотацій, треба, щоб квиток коштував не менше  як  500 гривень і щоб театр був заповнений хоч на відсотків сімдесят. Хто тоді до нас піде? Багаті люди не дуже поспішають, а демократична публіка, думаюча, інтелігентна  півтисячі за один похід на виставу не зможе заплатити.

– Про події у львівських заньківчан  знає вся Україна. Тернопільські глядачі, які прийшли на виставу «Соло для мідних труб» вашого чудового драматурга Ореста Огородника, стоячи підтримали прогресивну частину вашого театру, актори також.  Ми віримо у справедливе вирішення ситуації.

– Я також вірю. Бо як далі так триватиме, то до весни уже половини акторів у театрі не буде. Вистави списують. Відповіді на лист-звернення до керівництва країни нема. Зрештою, я і не сподівався, бо знаю, що справжня культура нікому не потрібна. Театр – це люди одного віросповідання, це монастир, священний храм. У кожному колективі є  стержень, аура, дух, притаманний тільки йому. Коли цього нема – це мертвий колектив. Коли вихолощують дух – це злочин. Мулько на душі, коли усвідомлюєш, що культура не потрібна державі. Хто приходить до влади, починають забувати обіцянки поліпшити життя і починають  мислити грішми, економікою. Про духовність вони ж не думають, це – третьорядне, останнє. Інтелігенція, культура завжди були в опозиції до влади. При будь-яких системах, при будь-яких владах.

– Влада змінюється, минає і сліду не лишає, а ми лишаємося на цій землі. І, «де родились, мусимо цвісти», як казав поет… Ми тішимося, маю сміливість це сказати і від імені журналістів Тернополя, які вас шанують і люблять, і від імені глядачів, що ви є,  що ви своїм мистецьким талантом  щедро  причащаєте і нас,  виховавши  не одне покоління, як акторів, так і глядачів. Тернополяни вас люблять, зичать вам многая літа! Привозьте свої роботи, дивуйте нас, вчіть, захоплюйте ! Ви безмежно талановитий чоловік,  велика вдячність вам, що розділяєте з нами насолоду від того дива, що зветься театром…

– Дуже дякую, я щасливий чоловік. Я викупаний у людській любові. Мене цього року оперували в Києві, хірург подарував мені «серце» і не взяв гроші за операцію. Він сказав, що робить це з пошанівку до мене. Йду дорогою у Львові – люди шапки знімають. У  Тернополі, мені всі зустрічні кланяються. А що ще треба?! Такого думаючого, доброзичливого, інтелігентного, мудрого глядача, як у Тернополі, ще треба пошукати. Недарма Лесь Курбас у Тернополі започаткував театр.   І я знаю, яку б виставу ми не привезли- у залі   аншлаг, а прийом публіки напрочуд теплий і сердечний.  Та я й сам  закоханий  у Тернопіль давно.

– У найближчих планах у вас співпраця з нашим театром…

– Я з великим задоволенням  уже погодився поставити драму  «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького.  Попереду спільна з Тернопільським театром робота. Я дуже люблю  трупу вашого театру, у кожного величезний творчий потенціал, чудові професіонали.

– Отож,  скрутні часи – не завада здійсненню задуманого. Легенда українського театру, відзначивши своє 80-річчя,  повна планів і надій…- підсумовую розмову. – А подарунки від кого були?

– Я нічого не відзначав і не буду цього робити. Час не той. Мені добре з Тасею, діти приходили. Так, мені дружина Таїсія Литвиненко  зробила подарунок – одержала до мого 80-річчя догану від адміністрації театру.  Але від того ми нещаснішими не стали, – сміється мій співрозмовник.

– Я так люблю ваше почуття гумору, воно вас ніколи не зраджує. Якесь маєте невичерпне джерело живлення…

– Таким джерелом є життя… Воно прекрасне. У будь-яких проявах, сумних, навіть трагічних, але це все – життя. Ми його сприймаємо, ми його відчуваємо. Ми живемо, а значить, – думаємо, діємо, обмінюємося думками. Щоб зрозуміти щасливі його прояви , треба розуміти і горе. Тільки у контрасті можна оцінити щастя. А  те, що ми зараз живемо, спілкуємося, – це  вже велике щастя.

Людмила ОСТРОВСЬКА