«Краще куплю собі 50 вуликів, ніж йти в політику», – успішний підприємець знайшов душевний спокій в селі

Село моє, для мене ти – єдине,

Для мене – ти найкраще на землі.

Частинка серця й України,

В тобі мої всі радощі й жалі.

Близько до серця сприймає ці слова  оганізатор відзначення  Дня села у  Малій Плавучій Козівського району директор Тернопільського  приватного підприємства «Явір-90» Богдан Завитій. Це його мала батьківщина і свято проводить він тут щороку, відколи  взяв в оренду землі. Це не чергові урочистості, а завжди  важлива і хвилююча подія, переконаний меценат, це свідчення єдності та самоорганізованості його односельців. До того ж, це ще один привід зібратися  хоч раз в рік разом, послухати душевних пісень, подивитися виступи артистів й своїх дітей, поговорити про тих, хто народився цьогоріч, і про ювілярів, проблеми і радощі, обговорити врожаї і політику.

Тому, як правило, на такий день народження села не лише сходяться місцеві, а й з’їжджаються з усіх куточків України ті, хто тут народився і виріс. Богдан Миколайович з дружиною Оксаною Ярославівною  приїжджає сюди щотижня, бо завжди роботи багато. Сім’я живе у Тернополі, але тут  магніт родинної землі. Колись його дід мав багато поля, за зароблені тяжкою працею гроші докупив, щоб було що залишити дітям. Але совіти все забрали до колгоспу. Батьки – хлібороби Микола і Віра, царство їм небесне,  залишили у спадок паї. Богдан Миколайович згадує весело своє босоноге дитинство, їх у сім’ї було п’ятеро, завжди трималися один одного, так і зараз. Наймолодша сестра Мирослава тут у Малій Плавучій секретарює у сільській раді, живе в родинній хаті. Вони вдвох з братом працюють в Тернополі, там же і сестра Марія.  Галина – львівянка. Тепер, коли батьків не стало, родина збирається в особняку  Богдана Миколайовича.

Як же у нього, міського успішного підприємця, з’явилося бажання  повернутися обличчям до землі, створити  ще й успішне господарство, цікавлюся у цього унікального  організатора Дня села. Він з легкістю  перегортає в пам’яті сторінки біографії, розповідаючи, що пас колгоспні корови з п’ятого класу, бо не дуже були хлібні роки. Це й  була перша причетність до сільського господарства. Платили тоді 100 рублів за місяць.  Працював на цегельному заводі. Потім закінчив Львівське технічне училище. Брав уже сам  в оренду цегельний завод – перший досвід підприємництва.  Потім одружився, на красуні Оксані з Великої Плавучої, що поруч. Працював на «Оріоні». А в бурхливі 90-і вирішив, що зможе займатися бізнесом. Вступив у  колишній Тернопільський економічний інститут і  організував будівельну компанію «Явір-90». Богдан став директором, а брат Володимир – заступником.

Ми розмовляємо з Богданом Миколайовичем в перервах між виступами тут , на технічному дворі, де просто неба сидять на лавках його односельці, слухають вітальні слова зі святом, танцюють і співають разом з артистами з Тернополя  – співачкою Ярославою Декалюк і поетом-пісняром Іваном Кушніром. Слова шани рідному селу линуть з імпровізованої сцени.  Учні Христинка Лучка, Каріна Коропчак, Таня Шафран, Христина Воробій, Таня Дяків  зізнаються в любові рідному селу, називають його світанковим, найсолодшим,  квіткою, джерелом і коренем…

– А для вас це місце в які слова вміщається? – запитую Богдана Миколайовича.

– Це в першу чергу  родинне гніздо, колиска, протоптані своїми ногами стежки, юність моя, молодість, – мрійливо дивиться в небо. – Село живе, коли лелеки з вирію приносять в хати  в сповитках малечу, коли сміються діти і співають,  сади цвітуть. І коли я побачив, що Мала Плавуча   почала якось маліти і порохом припадати, у мене серце заболіло, як за втратою друга. Тут 250 дворів.  І я почав шукати можливості підставити сюди своє плече. І, так склалося, що я викупив цей технічний двір, де стояли ферми.  Люди довірили свої паї. Ми маємо тут 600 га, скільки ж  у Великій Плавучі та 300 га у Глинній.

За кількістю землі  не женемося, а головне – якісна віддача, –  говорить власник будівельної компанії «Явір-90», засновник  у Малій Плавучій  аграрного підприємства «Злагода».- Даємо все , що треба на підживлення, знищення бур’янів, бо землю не обдуриш. Директорує тут зять – Михайло Синьківський.У його заступниках – мій  син Володимир Завитій. Донька Наталя – бухгалтер. У сімейному бізнесі  і дружина.

Богдана Миколайовича родина називає генератором ідей, генералом, який дивиться вперед і планує виробництво. Кажуть, що коли він вже за щось візьметься, то не відступиться, обов’язково свого доб’ється, та й вони всі будуть задіяні. Нашу розмову переривають односельці, які підходять , вітаються. Він  знайомить мене, то з сусідами, то з друзями, колишнім ветлікарем,  завідуючою ферми,  вчителькою. Підходять дякують йому за допомогу, розповідають, як занепало село і він взявся ставити його на ноги. Мені, як людині чужій, хвалять його і бажають здоров’я. Перепитують чи бачила церкву, яку він з братом збудував. Я тільки приїхала в село, як місцеві жителі показали цю величну будівлю. Запитую мецената, чому саме церква?

– А мені сон приснився, що будую на місці розваленого костелу, де багато років зберігалися отрутохімікати,- каже підприємець. – А я тоді, у 2009  році,  тільки цей майданчик купив, почали банк землі формувати. Думаю, це знак. Треба почати своє повернення в село із будівництва споруди, яка об’єднує нас усіх Божою благодаттю.У 2010 розпочали, поки рекультивацію робили,  час втратили. Але через 6 років храм  апостолів Петра і Павла освятили. У нас є старенька двохсотлітня  церковиця на честь цих святих, то ж вони і далі опікуватимуться селом.   Мені так легко будувалося. Все, що задумував – збувалося. Образи сам купляв. У родині маємо Петра – допомогли. Двері замовив, малюнка не бачив, а коли привезли то все збіглося з різьбою в церкві, виногради і безкінечники в одному стилі з іконостасом та інтер’єром церкви.

Церква – як писанка, справжня окраса села. Золотом виблискує капличка, велична дзвіниця, осучаснені стації Хресної дороги. Територія церковного подвір’я обгороджена і засаджена квітами та декоративними кущами.  Усе це завдяки старанній й клопіткій праці дружини жертводавця Оксани Ярославівни і їх донечок Наталі та Ірини. Допомагають і прихожани.

– Переконаний, що потрібно жити за законами Божими: десятину від заробленого віддай на благочинну справу, – каже Богдан Миколайович.

За труди по утвердженню Української Помісної Православної церкви  його нагородили  орденом  Христа Спасителя. Серед нагород народного визнання – Меценат року, Людина року.

Дружна тут громада. На захід відпочити та культурно “підзарядитися”прийшли чи не всі жителі Малої Плавучі.  З вітальним словом виступив  директор «Злагоди» Михайло Синьківський,  бажаючи святкового настрою, здоров’я та благополуччя усім присутнім. Також до слова запросили голову  сільської ради Богдана Іваськіва, який висловив свої найщиріші побажання миру, любові та добробуту кожній сільській родині.

-У вас є уже плани про покращення  добробуту цих людей, які пам’ятають вас маленьким, і, бачу, дуже люблять,- запитую свого візаві.

-Ми не тільки плануємо, а й рухаємося  в цьому руслі. Бачите цей  майдан? – перепитує Богдан Миколайович, показуючи рукою  на місце імпровізованої сцени і глядацької зали, за якими видніються будівлві зерносховищ, сушарки,  необжитого ще простору. – Отам плануємо  козячу ферму збудувати на 200  голів. Поруч – сироварню. Уже є домовлені спеціалісти, заповнені 35 робочих місць. Чого кудись їхати, коли і тут, при сім’ї можна заробляти гроші? – перепитує, ніби сам у себе.

Успішний підприємець з Тернополя говорить, а я вже бачу, як наповнюються його ідеями і планами необжиті шматочки землі цього тринадцятигектарного простору. Он там – страусина ферма, а там – фазаняча, дуже любить Оксана Ярославівна екзотичних птахів. Пасіка на 500 бджолосімей  у мріях, а поки що  початкуючий пасічник  Богдан Завитій  навчається  цьому мистецтву на уже придбаних восьми вуликах у місцевих професіоналів Богдана Гливого і Михайла Батюка. Є у нього на обійсті і два дерев’яні будиночки з лежаками на вуликах, де  можна наповнюватись  енергетикою цієї божої комахи. Хочеться ще й стайню для коней збудувати, так, щоб мати кілька скакунів, школу верхової їзди відкрити.

– Іподром для села – це круто!- захоплююся його планами.

– Та ні, про перегони  і скачки ще мову не ведемо, треба почати з двору, – усміхається  меценат.

А ще в його планах – Музей  старожитностей. Техніка так щвидко освоює простір, що люди забудуть, що колись плуги були. В господарстві є новітні три комбайни, сівалки. Млин для населення  обладнаний  за останнім словом техніки. А кірат уже не всі й бачили, чи тюкувальну машину.

-У нас тут розкішний став, мальовнича місцевість, можна долучитися до зеленого туризму з елементами трудотерапії, земля для цього є, підключити рибалку, обладнати локації для фотосесії.

А ще у Малій Плавучій мені розповіли, що Богдан Миколайович  допомагає малозабезпеченим сім’ям, сиротам, інвалідам, робить пожертви для військових .

– Поки серед нас є такі люди, у нас житиме надія на світле майбутнє, – кажуть у його рідному селі.

– А чому в депутати не йдете, в політику? Допомогу від держави для малих фермерських господарств лобіювали б, – якось мимоволі запитала, після шквалу обіцянок  кандидатів у найвищий ешелон влади.

– Та я краще куплю собі ще 50 вуликів, – сміється  благодійник.- Політика – справа нечиста, я звик  зцілюватися біля рідної землі. А коли держава не заважатиме, то й не потрібні будуть її подачки-допомоги. Я розраховую тільки на себе і свою родину.

– Ви уважно слухали вірші про своє село, пісні. А самі не захоплюєтеся поетичним словом, не пишете? – якось несподівано зірвалося  з язика.

– Ще ні, але коли треба, спробую,- каже впевнено і сміється.

А я навіть не сумніваюся в цьому, бачачи, наскільки це унікальний чоловік.

Протягом усього свята аматори художньої самодіяльності, працівники  культури вітали гостей  своїми віршами і піснями,  дарували  святковий настрій. На завершення всіх учасників дійства жителі села пригощали смачною юшкою. Свято продовжилось дискотекою просто неба.

Людмила ОСТРОВСЬКА