Тернополянка розповіла про людей, які щодня бачать наслідки війни

На дорогах Луганщини багато різного транспорту: військові спецмашини,  трактори, посівні агрегати з начіпним обладнанням, прості  автівки, з позначкою ОБСЄ,  маршрутні таксі, навіть двоповерхові автобуси. Як вони  без доріг тут їздять? Але  автівки зі словом СІМІС особливо виділяються. Кажуть, що ця абревіатура  на Донбасі не потребує  розшифрування.

«Сімісами» тут називають  співробітників груп військово-цивільного  співробітництва. І знають їх у всіх прифронтових селах, хуторах, хатах. Як і військові цього підрозділу знають усіх із тих зон, куди практично доступу не мають ні лікарі, ні  волонтери, навіть Червоний хрест не може добратися.  Дуже небезпечна, відповідальна, вкрай потрібна і цікава  робота у службовців Об’єднаного центру  військово-цивільного співробітництва  Сєвєродонецька, які працюють  у зоні територіального управління «Північ».

Про це нам розповіли  начальник  об’єднаного центру цивільно-військового співробітництва Андрій Новицький,  начальник групи об’єднаного територіального управління  «Північ» Юрій Гороновський, старший мобільної групи, військовий журналіст Тарас Грень,   Юрій Верановський, новий начальник об’єднаного центру, який приїхав з ротації – Андрій Таулевич. Працюють вони  саме в Луганській і частині Донецької області. Робочі групи  цього Центру знаходяться ще   в станиці Луганській, Попасній і Світлодарську. У них служать по 3-4 офіцери.

Всього ж чисельність СІМІС  на лінії розмежування – приблизно 150 чоловік у найбільш кризових місцях – Старому  Айдарі, Кримському, Троїцькому, Новозванівці, Трьохізбенці, Торецьку та інших, розташованих  на лінії розмежувань та близько неї, де людям потрібна допомога. Там СІМІС координує взаємодію військових з органами влади, міжнародними та громадськими організаціями. Туди СІМІС привозить харчі, питну воду, медикаменти, за необхідності долучаються до відновлення інфраструктури, здійснюють евакуацію, вивезення поранених і 200 вантажів. Ці спеціально підготовлені люди працюють із родинами загиблих чи зниклих безвісти, беруть участь у заходах з обміну полонених та незаконно захоплених військовослужбовців.

Власне, як сказав Андрій Новицький, такі Центри створені  при штабах оперативно-тактичного угрупування для швидкого і оперативного реагування на загрози у своїй зоні, для відновлення  законності і правопорядку, залучення додаткових ресурсів для  місцевого населення. Це та «муфта», що сполучає  військове й цивільне  середовища, де військовослужбовці виконують свої завдання. А основна мета – підвищувати імідж як Збройних сил України, так і  України в цілому.

На початках, поки встановлювали контакти, були у заляканих війною людей, нарікання, що поки вас не було, нас не обстрілювали чи ще щось. Були випадки, що лягали під танки і казали, що не пустимо вас. Поки  потерпілі не збагнули, що СІМІС приходить без зброї, з допомогою. Бо як  сприйме той, хто від осколків ховається у погребах, людину з автоматом на плечі? Це дуже небезпечно  йти в сіру зону без каски, бронежилета і без зброї. А треба кожен день йти на першу лінію,  спілкуватися як з командирами, так і з місцевим населенням.

– Про небезпеку  не треба думати, – бадьоро каже полковник Юрій Гороновський. – Бо ми йдемо на поміч, а не нам вона потрібна. Є надія, що в людину  беззбройну не підніметься рука вистрілити. Але всяке буває, ти ж не знаєш, що там у  ворожого снайпера на думці. Буває так: залишений хутір – три хати порожні, а в трьох жевріє життя. І ти не знаєш,  хто там  переховується. Бувало, що й в полон брали, стріляли. А що робити, це наша місія? Треба з гумором бути, це допомагає вистоювати  в чергуваннях, спостереженнях, пошуковій роботі, при супроводі потрібних людей, – переконаний  начальник групи ОТУ «Північ».

Саме його підопічні  одними з перших прибувають у зону руйнацій для  документальної фіксації і визначення  потреб цивільного населення. А потім уже план дій. Найбільша проблема – під’їдні шляхи на окуповані території. Можна лісом поїхати, але  коли дощі,  сніги – дороги розкисають і звідти потребуючим  нічим  вибратися.  Тоді військові  беруть на себе місію – доставляють військових медиків, ліки. Як не сумно, але  навіть при оголошенні  18 режимів тиші і припинення бойових дій, обстріли відбуваються,  гинуть люди. А щоб вивезти поранених і вбитих,  на обидва боки барикади, треба організувати режим тиші.  СІМІС  проводить  перемовини  із спільним центром координації контролю, який співпрацює  з наглядовою місією ОБСЄ.

Під супроводом  офіцерів   військово-цивільного співробітництва  ведуться  пошукові роботи, евакуація людей і жертв війни із сірої зони, розмінування  територій. Міжнародні організації, які  працюють у зоні конфлікту разом із  держслужбою з надзвичайних ситуацій, стверджують, що в цьому плані, зараз на Донбасі  одна з найбільш забруднених територій світу. Офіцери  Центру  ОТУ «Північ» постійно в школах  проводять інструктажі з мінної безпеки.  Учням  також нагадують, що треба робити при виявленні підозрілих предметів та алгоритм дій допомоги постраждалому,  акцентують увагу на найбільш небезпечні місця, адже попереду літо і багато часу школярі будуть проводити на вулиці, на природі, гостюючи у родичів в селах та на дачах.

– Пропонуємо дітям приміряти засоби захисту: бронежилет та кевларовий шолом. Учні це роблять з великим задоволенням, відчувають себе справжніми захисниками, – розповідають офіцери.

Співпрацює  СІМІС  із 23 міжнародними , громадськими, благодійними організаціями і фондами, серед яких «Право на захист», «Відродження», Датська, Норвезька ради у справах біженців, «Лікарі без кордонів»,центр «Соціальні індикатори», «Право на захист» та інші.

Так, Об’єднаний центр цивільно-військового співробітництва Сєвєродонецька доставив  і передав  у  смт Станиця Луганська інвалідні візки від організації “Міжнародний благодійний фонд “Сприяння розвитку медицини”. Люди  з інвалідністю, матимуть можливість  працювати, брати участь у буденних справах. Особливо реагують діти на здійснення своїх мрій. Дівчинка без ручки, з хутора, в якому немає дітей і спілкування, хотіла рожеву мишку. Вона навіть не вірила, що мрію її виконають люди в одностроях. Так велосипед хлопчикові подарували.

Діти  не ходять в школи, садочки, вони в зоні обстрілів. І  представник СІМІС часто єдиний, кого вони бачать на роздачі хліба, води, ліків і, звичайно ж, смаколиків.
А ще їх  запрошують в колективи на урочисті заходи,  професійні військові свята, де вони розповідають не тільки про свою місію, а й про героїв новітньої історії України, про тих, хто захищає кордони, оберігає мир, розбудовує країну. Такі зустрічі зі школярами, проведення уроків, занять, участь у спільних заходах – це все важливі складові військово-патріотичного виховання, це робота з формування основ моральних цінностей майбутнього громадянина України.

Всі співробітники  Центру проходять курси у Національному університеті оборони України, де з ними працюють різнофахові викладачі-тренери. Тут я не можу не сказати про свої особисті враження від спілкування з офіцерами не в штатній ситуації.  Я їхала в потязі «Київ-Лисичанськ» з трьома молодими чоловіками, дуже вихованими, толерантними, привітними. Ми розмовляли про все на світі і вони все знали, ділилися враженнями, обмінювалися думками дуже широкого діапазону: від читання  віршів Ліни Костенко до   древньої Єгипетської цивілізації, Трипільської культури та індійських баджанів і ведичного вірування, яке пішло на південь з України.  Військових моментів торкалися лише в контексті меча Арея і молодості Олександра Македонського та причин його успішного завоювання світів.

Звичайно ж, я розповіла, куди їду, чого їду, лише програму прес-туру не показала,  а то б вони побачили, що я з ними зустрінуся. Про те куди і чого вони їдуть, якось не обмовлялося, хоч я і думала, що молоді люди  їдуть в ті краї неспроста. Дорога далека, переговорено багато. Я їм дякувала за товариство, зізналася, що вражена  їхнім інтелектуальним запасом, який мені вдалося відчути. Сказала, що люблю їхнє  покоління – покоління  моїх дітей, за допитливість, за блиск в очах, за жагу знань.

Сподіваюся, що мені уже не треба говорити про те, що це були саме хлопці з групи військово-цивільного співробітництва і саме з Сєвєродонецького  об’єднаного центру військово-цивільного співробітництва.  І тут уже з ними.ми зустрілися, як з родичами. Знимки напам’ять просто не можна було не зробити. А між двома Андріями я  загадала бажання  про наближення миру. Хай Бог береже цих дітей, вони світле і обнадійливе наше сьогодення і майбутнє.

На завершення розповіді   хочу процитувати  наших захисників із військово-цивільного  співробітництва, яке  основане  на довірі, взаємоповазі та взаєморозумінні, на спільних зусиллях  встановлення миру:

– Ми прийшли не для того, щоб роздмухувати конфлікт, а для того, щоб його залагодити.

Хай  скоріше вдається це зробити  всім, хто долучається до такої відповідальної і благородної місії.

Людмила ОСТРОВСЬКА

Зустріч  у Сєвєродонецьку відбулася завдяки прес-туру, ініційованому Харківським прес-клубом  «Реформи в Україні очима регіональних ЗМІ» за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.