Житель Тернопільщини їздить на дуже раритетному автомобілі (фото)

1
1038

У наш час більше 3-5-ти років на одному автомобілі, навіть іномарці, рідко хто їздить. А щоб все життя на «Запорожці»? Однак 78-річний чортківчанин Валерій Міщенко віддає перевагу саме цій марці майже п’ять десятків літ і про іншу ніколи й не мріяв. – пише ЧортківCity

Молодим людям віком до 30 років, мабуть, ніколи й не доводилося проїхатись бодай в якості пасажира у «народному автомобілі», як його колись іменували (і як тільки глузливо не насміхались над ним: горбатий, вухастий, «запор» і т. п.). Наш співбесідник каже, що й сьогодні до всього цікаві хлопчаки іноді запитують, мовляв, що це за іномарка? А коли їм відповідаєш: хлопці, так це ж «Запорожець»! Дивуються – ага, он він який!

Валерій Мусійович Міщенко – постать легендарна не тільки для Чорткова, а навіть області та, без перебільшення, всієї вітчизняної судмедекспертизи, де він трудився понад півстоліття до 1 січня ц. р. Його шанували і поважали не тільки за високий професіоналізм у роботі, а передусім за чесність і порядність. Ці риси характеру він – син полковника-фронтовика – закладав у собі замолоду ще під час навчання у Луцькому медичному училищі і Київському медінституті через різні спортивні секції: штанга, рапіра, теніс, парашутний спорт, танцювальний гурток, а пізніше – волейбол, біг, шахи. Просто дивуєшся, як одна людина стільки встигала і у всьому добивалася помітних успіхів! Проте це може послужити темою для окремих публікацій.

І ось ми сидимо в гаражі по вулиці Галицькій, «хатинці» його 968-го «Запорожця» і, з усього видно, «другій домівці»господаря, зведеній своїми руками.

Скрізь чистота, ідеальний порядок, кожна група інструментів розкладена строго по своїх місцях: викрутки штук 50, плоскогубці, болти, гайки посортовані за розмірами. Під стелею ближче до воріт – електронна лебідка, токарний верстат, свердлильний, кілька електрозварювальних апаратів і гори запчастин, наче на вітринах в автомагазині. В одному кутку стоять два повністю робочих двигуни – тільки залишається встановити, поруч – коробка перемикання швидкостей в зборі. Та тут можна заново зібрати не один «Запорожець», лиш би був кузов.

Свого співбесідника прошу пригадати той день, коли він став щасливим власником першого чотириколісного друга.

– Це була мрія з молодості. Пригадуєте, був такий кінофільм «3+2», як троє товаришів вирішили відпочивати на море «Запорожцем», де познайомилися з двома вродливими дівчатами. Якось, переглянувши з дружиною в кінотеатрі цю кінострічку, загадав, що і собі такий неодмінно придбаю і поїду ним до моря. І знаєте, свою мрію згодом таки здійснив! Двічі побували з сім`єю «дикунами» у Симеїзі. Та що там, нас ціла колона їхала на «Запорожцях»! Були тоді часи… – з ностальгією в голосі мовить літній чоловік.

– З іншого боку, виникла нагальна службова необхідність, – каже Валерій Мусійович. – Уявіть собі таку картину. Їду на експертизу, приміром, у Борщів (після направлення до Чорткова молодий лікар обслуговував чотири райони). Повен чемодан важких металічних інструментів, плюс різні скляні баночки для матеріалу, папка з паперами, фотосумка, спецодяг тощо. І зі всім цим причандаллям в руках я пішки «шурую» зі свого кабінету по вулиці Міцкевича на автостанцію з добрих півгодини часу. Назад так само. Попри офіційну тривалість робочого дня судмедексперта 5 годин (насправді ця виснажлива робота не передбачає ні свят, ні вихідних, часто й серед ночі можуть підняти, коли надходить виклик від чергового міліції) поїздка забирала цілий день.

Першою моєю технікою став мопед «Верховина». Вони тільки з`явились тоді у продажу. Яка то була проблема, аби його придбати. Допоміг знайомий зампрокурора, довелося оформляти розстрочку. При моїй зарплаті 100 крб мопед вартував 230. Вже можна було об`їхати за день два-три райони. Навіть до Тернополя ним їздив. Але був один мінус – санітара чи медсестру з собою на нього не посадиш.

Назбиравши трохи грошей, вирішив придбати мотоцикл. І то який: «Ява!» – чудо техніки на той час. Скільки отримував задоволення, ганяючи нею  околицями за містом: Борщів-Товсте-Чортків. Дороги тоді у нас, на Тернопільщині, були просто ідеальні. Проте, знову ж таки, більше двох людей на мотоцикл не сяде, плюс ще чималий багаж.

Не без допомоги у Тернополі в «Спорттоварах» купую до нього коляску. Вже могли всістися нас утрьох. Так і їздили до перших снігів.

Минув ще рік чи два. Якось їдемо в сусідній район – попереду товариш на «горбатому» «Запорожці» (приклеїлася така назва за однією з перших марок Запорізького автозаводу – ЗАЗ-965), за ним тягнемось ми на мотоциклі. Погода була начебто сонячною, але час від часу вітер наганяв дощові хмарки. Приїхали на місце – він виходить з машини  сухий, у білій сорочці, в краватці, штани напрасовані, а ми геть наскрізь промоклі, позмерзали…

А товариш мені й каже: «Я давно говорив – купуй «Запорожця».

– Все, кажу, здаюся, шукай, може, хто має на продаж.

Донедавна вони були у вільному продажу в Чорткові у «Спорттоварах». Як зараз пам’ятаю, висіла на ньому ціна – 2222 крб. Народ швидко зметикував і їх вмить розгребли по магазинах. Знайшов через дільничних у якомусь селі далеко не свіжого, ще й постійно ламався. Так ним і проїздив кілька років.

Невдовзі стали випускати «вухасті» – подібні як останньої моделі, але з повітрозабірниками з обох боків. Вирішив поміняти свого «горбатого» на нього. Допомогли підшукати друзі, але… без двигуна і коробки передач. Їх потім дістав у Заліщиках. Там при санаторії для ветеранів війни була автошкола для інвалідів. Коли їх почали видавати по лінії собезу, потрібно було ще навчити їздити. Сам склав все до купи і так їздив.

Навіть тоді, коли дали Міщенку по роботі «Москвича», все одно державна автівка здебільшого стояла в сухому гаражі, а він їздив своїм «Запорожцем». «По-перше, – каже Валерій Мусійович, – той ламався не менше; по друге, я перебрав не одного «Запорожця» власними руками і міг без сторонньої допомоги ліквідувати будь-яку поломку. Не раз мав навіть з цим проблеми. Писали друзі-«доброзичливці» до Києва, мовляв, має службове авто, а їздить у службових справах на власному. Приїхав ревізор на перевірку: ваш «Москвич» що ніколи ламається, всього на 10 крб списано запчастин у рік? Коли розказав йому, у чому справа, лиш покрутив головою, мовляв, якийсь дивак».

Сьогодні у Міщенка – пенсіонера з чотиримісячним стажем червоний ЗАЗ-968 м, 1990 року випуску. Свідоцтво власності виписано ще на бланку радянського взірця, російською мовою.

– Чому так часто перебирали автівки? – запитую.

– Все – через їхню хронічну хворобу, – пояснює. – Двигун, коробка, ходова – ще нічого. Але  через заводські дефекти так і не випустили такого «Запорожця», щоб не протікав у ньому кузов. До того ж, резиновий коврик у них прикручений намертво. Тому за кілька років днище повністю ржавіє, а на ньому тримається ходова. Все – кінець!

– Ще один недолік 968-х, – ділиться досвідом пан Валерій, – не вистачає йому повітряної суміші, яку автівка втягує ззаду. (Хто не знає, двигун у «Запорожця» теж розміщується ззаду корпусу, де в інших автівках багажник). Коли машина рухається, за нею утворюється розріджений повітряний простір, до того ж нагріті вихлопні гази. Серйозний конструкторський прорахунок, який так ніхто і не спромігся виправити.

Він готовий годинами розповідати про своє дітище, адже немає такої деталі, яку б він не перебрав своїми руками. Чого нині автопром не випускає, може виготовити в кустарних умовах самостійно. Все для цього під руками є. Приміром, прочитав у журналі «За рулем», що можна встановити на «Запорожець» жигулівський карбюратор – теж хронічна проблема, через що той погано заводиться. І приладнав: проблема із запуском відпала. Нині мудрує над тим, аби встановити електронну систему запалювання. За день-другий буде готово.

Піднімає капот. «Ось – моє власне ноу-хау», – показує на якусь деталь над карбюратором. Теж вичитав у журналі. Обходить спереду, відкриває багажник, де у всіх автівках міститься моторне відділення. У ньому на дні – запаска, насос, домкрат, ключі, ще й трохи місця для багажу знайдеться.

Приступаємо до домовленого тест-драйву, якщо його так можна умовно назвати. Зручно вмощуюся у крісло переднього пасажира. Спробую впертися ногами – при моєму зрості 182 см, їх на диво вдається розпрямити повністю.

«Для мене, невикого зросту, це доставляє певні незручності, – каже Валерій Мусійович. – Не можу дотягнутися добре до педалей, кермо не пускає”.

Поки власник пішов закривати гараж, уважно роздивляюся. Пригадую, коли останій раз сидів у «Запорожці». Мабуть, ще хлопчаком у дідусевій машині друга свого дитинства.

Панель приладів надміру проста – все управління виведено на дві ручки, плюс аварійка.

На одометрі 12 з лишком тисяч пробігу.

Салон наче після автохімчистки, здалося, що ще пахне заводською фарбою.

Заводимося з першого разу. Працює двигун на холостих без перебоїв, але з-заду гуде так, ніби літак розганяється на злітній смузі для набору висоти.

Спускаємось по Галицькій вниз до вул. Шевченка, дорогою двічі на ходу глохнемо – холодний двигун. Щоправда, відразу запускається. Виїхали на дорогу, їдемо. Пасажири на зупинці біля пожежної практично всі проводжають нас зацікавленими поглядами. Мовляв, звідкіля взялося це диво ХХ століття?

На підйомі по вулиці Незалежності позаду нас вчепився Фольксваген-Таурег. Хоча вгору йде дві смуги, мабуть, на знак поваги не спішиться обганяти. “Могли б перемкнути на тертю, але чомусь вибиває, попереджає водій. Син узимку розбив до каменя під снігом коробку передач. Поставив іншу б/у, не перевіривши перед тим. Завтра буду міняти, у мене на горищі їх не одна…

За містом на об’їзній прошу Валерія Мусійовича трохи піддати газку, щоб побачити, як автівка поведе себе на швидкості. Вижимаємо десь під 70-80. Можна більше, але водій не ризикує.

– На якій максимальній швидкості доводилося їхати на «Запорожці»? – цікавлюся.

– Не на цьому, на іншому – попередньому розганявся, було, й до 110 доходила стрілка. Але такого робити не рекомендую, шкідливо для цього авто. Тоді дуже поспішав у службових справах.

– За документами споживає палива 7,5 л на 100 км пробігу. Десь так і є, але по місту через поганий стан доріг виходить значно більше, – каже водій, коли ми завели мову про технічні характеристики.

Ну що тут можна додати? Автомобіль як автомобіль. Чого ще хотіти від майже 30-річного дітища радянського автопрому, ресурс якого держава обмежувала сімома роками; саме через стільки часу інвалідам дозволяли обмінювати старий «Запорожець» на новий. «Народне авто» попри свою неадекватну ціну і тотальний дефіцит було доступне далеко не кожному. Але навіть коли хто мав і таке – це вже був «поважний чоловік».

Нині побачити «Запорожець»  на дорозі – надзвичайна рідкість. У Чорткові, крім Міщенка, напевне, його більш не має ніхто. Принаймні в останні роки не довелося зустрічати на вулицях нашого міста. Тож, шановні автолюбителі, якщо все ж таки вам трапиться цей «дідусь» – дайте йому дорогу. Навіть якщо ви праві на сто відсотків у певній ситуації. Не було б його – напевне, не з`явився б на світ і ваш «залізний кінь»: з бортовим комп`ютером, парктроніками, камерами,  бі-ксенонами, підігрівом «четвертої точки». Чим там ще його можуть «нафарширувати»?

Любомир Габруський. Фото автора



1 коментар

Залишити відповідь до вкіепро скасувати відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.