Житель Тернопільщини вважає, що Україну в Європі презентують прості люди

Доля цього чоловіка типова для багатьох сучасних українців. Через неспромогу забезпечити сім`ю для більш-менш нормального проживання вимушений був податися на чужину в пошуках заробітку. І вже п`ятнадцять років працює в Іспанії. Втіха від того, що може там заробити, сусідить в душі з незборимою ностальгією за рідним краєм. Бо Василь Іваськів – натура надзвичайно тонка, творча і, сказати б, навіть унікальна. – пише ЧортківCity

«Мурсія – моя українська родина»

Василь сам пише вірші. Часом дуже досконалі, іноді – не зовсім. Але неодмінно надзвичайно щирі серцем, бо напрочуд душевні. Та збірку ідентичних творів своїх посестер і побратимів, з якими працює обіруч, відпочиває пліч-о-пліч, зустрічається щоранку та щовечора в тій сонячній країні, носить і возить з собою постійно.

Мурсію, велике місто на південному сході Іспанії, населяє майже 450 тисяч люду. Вісім тисяч з них – українці, злучені в єдину громаду, справжню українську родину. Вони навіть переграли назву міста й регіону в ось таке щемке словосполучення. І то недарма.

Василь Іваськів найперше, що й розповідає, – то про дві українські суботні школи, що функціонують в Мурсії. Про те, як батьки гордовито водять туди своїх дітей – неодмінно в національному одязі зовсім без винятковості на свята. То вже – наскрізне єство тамтешніх українських емігрантів, вольних чи не вольних.

«Лице України в Європі завоювали прості люди»

Останнім часом Василь приїздить додому, до Чорткова, через кожні три місяці. На 10 днів. Бо тут, в селі Палашівка, ще жива 82-річна мати. Дружина Ольга також в Іспанії – перебралась туди до чоловіка 12 років тому. Працює прибиральницею. А він – столяром. Діти вже дорослі: донька лікарем в Тернополі, син – теж на заробітках. Спочатку їздив до Польщі, тепер у Бельгії. Невістка з 4-річним онучком Даніелем – тут, в Чорткові. Нині ото якраз свекровим приїздом клопочеться на обійсті, яке він, було, п`ятнадцять років назад взявся розбудовувати. Але статків не було, тож до Іспанії подався. Надовго.

Мій співбесідник з душею поета мрійливо розповідає, як йому кожних три місяці щастить долати довгу (протягом двох діб) дорогу з Іспанії в Україну через кілька держав – Францію, Італію, Німеччину, Чехію, Словенію, Польщу, деколи – й Угорщину. Є на що подивитися, ще й як є! Якби ж то їхав екскурсійним маршрутом… Однак бус із заробітчанами простує транзитом, об`їзними шляхами.

Цього разу, каже, пустилася з ними автошляхами іспанська журналістка, аби насититися емоціями і зазирнути в заробітчанське життя. Дістала приємність від прихильності до українців на кордонах різних держав.

– То завдяки простим людям, які показали Європі лице України, – неодноразово повторює Василь Іваськів. – Завдяки нашій працелюбності, терпеливості, толерантності. Ці риси дуже цінують наші роботодавці. І не тільки в Іспанії – скрізь.

«Маю надію, що почує ще мене моя Україна»

Чоловік збирається видати кілька збірок власних творів для дітей – віршів, байок, загадок. Вже й оформлені художниками – діло лиш за спонсорами. Десь у мріях – ще й збірка дорослих віршів, бо їх немало. Здебільшого з присвятою матері, Україні.

А що креативне в цьому чоловікові – то це інтелектуальні ігри, які він вигадує. І – запатентовує там, в Іспанії. Тих патентів вже шість, ігор загалом понад двадцять. Та Василь працює над новими.

– Є дитячі, – деталізує, – є для дорослих. Навіщо вони? Помічні у фізіотерапії, для оздоровлення дальтоніків чи й просто для інтелектуального розвитку. Щось на кшталт кубика Рубика, типу гри в шахи-шашки. В Іспанії їх охоче застосовують в лікуванні людей із синдромом Дауна, яких там дуже багато.

– Коли сходимося в одне коло з українцями, відразу тільки й чути: «Як там, вдома?» – підсумовує Василь. – Любимо Україну, бо як не любити рідну матір? Та мучить образа, що ми, її рідні діти – не пасинки, змушені жити і заробляти на чужині…».

Анна Блаженко