Тернополянка розповіла про вражаючий фільм, який позбавив її спокою на якийсь час

У Тернополі в Сінема City за підтримки Тернопільської кінокомісії відбувся  допрем’єрний показ фільму “Коли падають дерева”, а також зустріч із режисеркою, авторкою сценарію Марисею Нікітюк, продюсером Ігорем Савиченком і головою  кінокомісії Леонідом Бицюрою.

На прес-конференції йшлося про  тенденції світового кіно, місце українського кінематографа, яке він чільно почав займати, про  міжнародне партнерство і  про фільм, що став результатом такої співпраці.

Кінострічка «Коли падають дерева»  до світового показу  на Берлінському фестивалі, була  уже кілька років відомою і очікуваною у міжнародних колах кінематографістів. Роботу над сценарієм Марися Нікітюк почала у 2013 році. У 2014  представили  проект на Одеському   міжнародному фестивалі, де він став  найкращим на пітчингах.У 2016 році   матеріал  в рамках Каннського кінофестивалю отримав нагороду ScripTeast Award імені Кшиштофа Кешльовського, як  найкращий сценарій з Центральної та Східної Європи, написаний та розроблений в межах сценарної програми Незалежної Кінофундації. Проект фільму «Коли падають дерева» змагався із програмами стрічок із Польщі, Румунії, Литви, Болгарії, Словаччини та Грузії.  Цю нагороду  Каннського кінофестивалю вручали вдесяте. Але вперше у конкурсі брала участь представниця від України – і перемогла.

Рада так пояснила рішення щодо присудження нагороди українському проекту: «Нагорода  присуджується сценарію з неймовірним кінематографічним потенціалом. П’янке суцвіття персонажів та наративів(оповідей, прим. авт.), зіткане, щоб створити надзвичайний світ — водночас страшний, чарівний, чуттєвий та захопливий, і завжди дуже справжній. Письменницька уява блискуче грає на сторінках сценарію і ми з нетерпінням чекаємо екранного втілення цього авторського бачення». Проект «Коли падають дерева» отримав підтримку Державного агентства з питань кіно України.  Бюджет фільму – 22 млн гривень, з яких 10 млн – державне фінансування.  Окрім відзнаки  Каннського фестивалю  проект  одержав 10 тисяч євро на подальше виробництво фільму.

 Завдяки цій премії і вдалому представленню роботи  на міжнародному рівні,  проект «Коли падають дерева» став копродукційним драматичним фільмом  України, Польщі та Македоії. Як сказала режисерка, їй комфортно було працювати з польським оператором, володарем «Срібного ведмедя» за оперторську роботу на Берлінале, Міхалом Енглертом. Співпродюсер також  з Польщі – Даріуш Яблонський з  кінокомпанії  APPLE FILM. Ігор Савиченко додав, що над фільмом працювали три режисери монтажу – Іван Банніков з України, Блаже Дулєв з Македонії і Міленіа Фідлер з Польщі, кожен з яких по-своєму переосмислював історію, і це допомогло режисеру Марисі Нікітюк викристалізувати ідею фільму, яку вона з самого початку хотіла донести до глядача.

Про головну ідею  свого первістка   сценаристка і режисерка сказала так: «Провідна ідея фільму – питання свободи і несвободи. Тобто виходу за власні межі.  Фільм присвячено  вірності собі в рішеннях і вчинках. Йти до своїх цілей, мрій, не ламаючись, не відволікаючись на соціум, не піддаючись на провокації, рухатися вперед». Продюсер  розповів, що  фільм  –  драма дорослішання, і основна лінія фільму – про підлітків. У фільмі показано три покоління людей, кожне з яких намагалося вирватися з невеличкого містечка і кожне втратило свій шанс. Тільки головна героїня, маленька дівчинка, певним чином досягла успіху.

– Структура фільму доволі складна, – додав Ігор Савиченко. – Перший монтаж становив 2,5 години і містив кілька ліній. Остаточний монтаж – це 89 хвилин, і він зосереджений на лінії головної героїні Лариси, роль якої виконує Настя Пустовіт, її стосунків зі Шрамом, якого грає Максим Самчик, і маленькою дівчинкою Віткою, яку грає Соня Халаїмова. Це три головні персонажі, навколо яких ми зосередилися. Всі інші лінії стали допоміжними, – зазначив  він. “Коли падають дерева” – драма в стилістиці магічного реалізму.

У 2018 році фільм  відібрали  до конкурсної програми Panorama Berlinale 68-го Берлінського міжнародного кінофестивалю, де 20 лютого  відбулася  світова прем’єра. Робота  отримала  численні позитивні відгуки професійної спільноти і преси, яка назвала фільм “темною еротичною казкою”.

Українська прем’єра  відбулася влітку  на Одеському міжнародному кінофестивалі, а в український кінопрокат він вийшов з 13 вересня.

Уявляєте, як знаючи  про такі очікування і  ажіотаж навколо фільму, хотілося його переглянути? Швидше  дізнатися чим же цей фільм підкорив організаторів програми Берлінського фестивалю, адже  там  специфіка жорстких політичних і соціальних  перепетій і навантажень.

– У мене у фільмі немає політики, він більше соціальний. Я думала, що  вони очікували  від України якоїсь політичної історії. Навіть не сподівалася, що першу мою роботу  так оцінять. Потрапити на перегляд, це вже успіх,- сказала режисерка.- Це дуже потужна платформа, і  велика удача і радість потрапити туди.  Ігор Савиченко   додав, що в Берліні кіноринок, один з трьох найбільших у Європі.

– Це можливість для наших агентів знайти дистриб’юторів, телевізійників у різних країнах і домовитись про широкий прокат за кордоном. Це наша головна мета – показати фільм якомога більшій кількості людей, – підкреслив Савиченко.

Чесно скажу, я була заінтригована, і , мабуть, не тільки я, бо трейлер фільму зі сценами метафоричної кіномови і натуралістичних сцен кохання ми уже побачили. Хотілося «розкладати на полички», обговорювати  знахідки, символи і реальність цієї кінороботи. Прес-конференція не затяглася, коли нам організатори пообіцяли післяфільмове обговорення.

Відразу скажу, якби був перегляд партійної комісії, як це було у фільмі «Зрадник», то кінострічку  навіть на переробку не давали б, бо сексу в Радянському Союзі не було.  А тут початок такий еротично-зворушливий. Комісія з моралі, яка  не буває на задвірках сіл, засмоктаних проблемами містечок,  сленгом не була б задоволена. Адже  нецензурної мови вухо не переносить, але це не означає, що її немає в нашому житті. Є таке поняття, як соціальний зріз. От у цьому фільмі ми потрапили в оголені, бандитські дев’яності. Там було  не до цнотливості  і пошуку вербальних виразів  у  безробітті, відстрілові конкурентів, звичці, що хтось мусить щось за тебе робити.

Сюжет  розгортається непередбачувано. Сільська молодь у надвечір’ї   тішиться заходом сонця, іскрометні стосунки хлопців з дівчатами: з бризканням водою, спотиканнями в калюжах, зарослих ряскою.  В цих левадах і болітцях  спалахує неймовірна пристрасть головних героїв, по суті, підлітків. Хто був молодим і  пережив  моменти великого і, здається, вічного кохання, на рівні сльози і подиху, той спокійно  пережив і це  акторське мистецьке  надбання. Бо, власне, трагедія розігрується  і сюжет розгортається  від  цієї мегазакоханості. На її шляху  виростає нездоланна  перепона – реальність. Тоді ще не був народ такий  розкутий у думках, у можливостях здійснити задумане. У повітрі висіло: головне – бути, як усі, не висуватися, терпіти, гнутися, не протистояти насиллю.

За майже три десятки років   виросло нове покоління, воно головний глядач фільму навіть у цьому залі. Вони вже інші. Не тільки не знають перших комп’ютерів, які займали півстолу і лійкою хвоста були схожі на чорно-білі телевізори. У конторі такий стоїть, за ним працює лише начальниця Лариси, головної героїні. Молодь сприймає світ по-своєму, шукає себе. Але і сьогодні  є  заручники обставин на ймення гроші. Є поламані долі, є нецензурщина, є рутина. Це нікуди не дінеться, бо життя багатогранне. І саме це показує авторка фільму, не ідеалізуючи  щодення. Кохання  незмінне, пристрасть  існує, відколи з’явилися люди, бо не було б продовження роду. У героїв фільму взаємини  не досягають формату традиційних стосунків: відповідальності один за одного, розуміння, спільної справи. Це те, що ми знаємо, проживши життя, і , знаючи,  що  не завжди очікуване стає реальністю.

Режисерка  яскраво виписала ці драматичні характерні  ролі. П’ятирічна Вітка спостерігає  любов своєї двоюрідної сестри  Лариси  до місцевого бандита-циганчука на прізвисько «Шрам». Стосунки юних   чуттєві, красиві. Лариса закінчила школу і перед нею гостро постає питання подальшого майбутнього. Вона хоче творити свою долю власними руками. Підтримки дорослих немає, лише образи і осуд. А вона не хоче жити так, як живе бабця і мама,  повторити їхню долю, коли на світі скільки цікавого і незвіданого. Дівчина хоче моря, кохання, романтики… Єдиний вихід закохані бачать – далеко  втекти від розрухи, безробіття, безгрошів’я, бандитських міжусобиць,  суспільного осуду, злочинців,  родичів. Може, навіть, і самих себе, залежних і безпорадних. Але  дуже високу  ціну такої свободи вони платять сповна, не досягнувши бажаного. Питання: «Хто винен?» і «що робити?» – залишаються відкритими, кожен їх вирішує індивідуально, хоч, можна сказати, обставини вирішили все за всіх.

Дія  відбувається десь в українській глибинці,  майже містичному місці якогось суцільного негативу. Пристрасть і людський осуд.  Мабуть, це головні герої стрічки. А противага їм – білий  красень кінь. Символ, знак з іншого світу. З потойбіччя, межу до якого треба переступити через уявне вікно-портал, як це  зробила маленька дівчинка. З нею на коні ніхто не летить понад хмарами… Її сестра Лариса (моторошна символіка)-втопилася під вагою тіл, які вилися навколо неї в рясці і баговинні. Вона виходить заміж за нелюба, хоч все єство проти цього, проти його поцілунків. Вона не може мріяти з ним про море, вона не хоче жити так, як живуть у цьому селі, але   білий кінь до неї не приходить…

Промовисто звучить два питання. Вона: «Як тут можна жити?». Він: «А як тут не жити?». Два протилежні світи. Так і хочеться їй порадити, щоб не зав’язувала собі долю. Але над дівчиною  висить якийсь фатум. Життя триває за своїми законами, не за її. Авторка сценарію  внутрішньо підштовхує до  іншого вибору, вільного  для пошуку ніші реалізації… Шрама нема за волею обставин. Життя триває.  Любов перша не завжди, а точніше, ніколи не остання… Це, по суті, і весь сюжет.

Оскільки я не беру на себе місію кінокритика, бо дуже далека від канонів оцінки  такого штибу роботи, то зізнаюся, що дивилася  кадри, як  мистецьке полотно. А в ньому серед бруду, насилля, депресії і трагізму, були наскільки чарівні, світлі, захопливі штрихи-думки, що спокійною ця робота не могла залишити. Ти відчував себе  ніби на гойдалці між реальністю, сновидіннями, уявою і знову   реальністю. Сцени уявного виписані зі знанням справи, тонким відчуттям краси, величі  і мальовничості природи. Я відчула в авторці дух експериментатора, вона достеменно знає жіночий внутрішній світ і сюжет лягає природньо. Вражаюче звучить сцена постшлюбної істерики нареченої, яка зриває обручку, гамує свій спротив і не може… Як закінчиться весілля, ми не знаємо. Хочеться, щоб головна героїня також летіла  на коні…

У фільмі  неймовірно красиві  позиції операторської  роботи. За словами Марисі Нікітюк, фільм знімали у  Київській області, під Одесою в Чорноморську. А головні зйомки були в селищі Седнів, що на Чернігівщині, де знімали 50 років тому перший фільм жахів «Вій». Це, як сказала режисерка, кіноселище, не заяложене, не стереотипне і дуже красиве.   Попри  трагічнічть і депресивність, безвихідь і підвішений стан героїв, фільм наповнює  душу атмосферою казки,  створює  певне поетичне середовище всередині себе, аж до мурашок по шкірі.

У  роботі сильна драматургія. Якщо відсторонено глянути  на загальну картину, то варто відзначити, що молодим акторам- вихованцям курсу  режисера, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Дмитра Богомазова – Анастасії Пустовіт, Максиму Самчуку та іншим  просто пощастило розпочати свою кар’єру  у фільмі українського-польсько-македонського виробництва з таким  блискучим сценарієм у такій потужній команді. До речі,  на цьогорічному Одеському кінофестивалі  виконавиця ролі Лариси  Анастасія Пустовіт  одержала нагороду  в номінації « Найкраща акторська робота». А маленька чотирирічна Вітка – Софія Халаїмова   просто режисерська знахідка.

Як розповіла пані Марися, дівчинка – донька артистів, яка хотіла на роботу і на ній, власне, і виросла. А тут справжня робота! Наскільки світла дитина, позитивна, цілеспрямована, розумна і  кмітлива…А ще  вміє дружити з дивами, грати величезними очима, радити дорослим, милуватися  красою і бачити попереду білого коня. Ця маленька зірочка представниця іншого покоління, без боязні майбутнього, вона коваль свого щастя.  Може, правда, приїхати  у забуту Богом місцину, але лише для того, щоб зняти фільм і відразу повезти його на найбільший кінофестиваль світу – Берлінський. Думаю так, слухаючи, як пані Марися переконує глядачів, що в цьому образі  частинка її, що ідея чудес була десь і закладена тоді, коли вона приїжджала в село до бабці…Ці спогади пов’язані  з бажанням  висловитись про внутрішню свободу.

-А чому нічим не підсмачили реалізм, натуралізм, щоб яскравіше виділити сюрреалізм? – цікавлюся у пані Марисі.

– Коли  реальні картини, не вихолощені і не  вирвані з контексту життя, то ми бачимо себе в них, віддзеркалення дійсності, переживши яке ,ми стаємо кращими, очищаємося ніби. Це як пожартувати над собою, це внутрішній порух.

Дуже бурхливим було обговорення після перегляду. Найзворушливіше  було, коли представниця старшого покоління осудила фільм від імені молоді, мовляв, який приклад подаєте, що виховує фільм, який імідж створюєте  нашому менталітету? А молодь, якої було в залі дуже багато, обурилася і аплодувала режисерці. Отож, байдужим фільм не лишає. При обговоренні хотілося бачити його в проекції  розвитку сюжету.

Пані Нікітюк сказала,  що це завершена робота. Вона її любить і хоче, щоб і ми полюбили. А ще вона рада, що в залі так гостро сприйняли  цей філь, в якому частинка її дитинства. Так було, так вона чула, так побачила, так нам це показала. Пані Марися уже зняла два короткометражні фільми «В деревах» та «Мандрагора», а також написала близько десятка сценаріїв. Видала книжку «Безодня», на підході друга.

Я поцікавилася, чому вона сама знімає, могла б дати матеріал  якомусь знаному режисерові. Сценаристка пробувала давати свої матеріали, але знімали зовсім інше кіно. Продюсер потім їй пояснив, що режисер – це зовсім інша людина, він знімає так, як прочитує. Треба його, мовляв, робити однодумцем, або знімати самому. Марися Нікітюк вибрала останнє, бо як пояснила, це коли твою руку відірвало, ти її даєш комусь іншому,  і там не відомо чи приживеться і біль з каліцтвом будуть при тобі. Якось так.

Фільм для мене – це, як  художнє полотно.  Коли дивитися картину художника, можна бачити скільки варіантів її прочитання, скільки перед нею  людей. Наш геній Іван Марчук каже, що тішиться, коли підходять до нього на виставках люди і кажуть, що щось в його всесвітньовідомому пльонтонізмі не розуміють.

– Отже, думають, – любить  пожартувати Іван Степанович.

Так і з цим фільмом.Щоб робити остаточний висновок і грюкати дверима заздалегідь, на всякий випадок, щоб зрозуміли, що  я не маю стосунку до сексу і до матюків, варто переглянути. А потім чи грюкнути, чи обняти і підтримати  молоду режисерку, яка має неординарне бачення світу і   величезний творчий  потенціал. Я обнімала цю зірку, втішена її  вмінням дивувати світ.

Кінострічка «Коли падають дерева» показує, що  українське кіно розвивається, шукає себе, завойовує світовий кіноринок.

– Фільм став відомий ще до  зйомок. Враховуючи сьогоднішнє, перше обговорення, чи змінилися у вас орієнтири на успіх, який може бути  прокатним чи фестивальним?

– Це артхаузне кіно (авторське, що відрізняється від масового кіновиробництва тим, що вони розраховані на вузьке коло глядачів, найчастіше підіймають як гострі соціальні аспекти, так і глибокі питання внутрішнього світу людини. прим. автора), ми націлені на фестивалі. Але воно сповнене магії,  наших українських реалій, тому я особисто сподіваюсь, що українська аудиторія сприйме і полюбить цей фільм. Бо це історія про нас, про те, як розбиваються мрії на догоду соціуму та незрозумілим традиціям, і про дитину, яка є символом чогось абсолютно нового та відкритого по дорозі до свого щастя. Звісно, я хочу успіху і прокатного, і фестивального, але такі речі важко спланувати, особливо в розрізі українського кіно.

Зараз Марися Нікітюк працює над  фільмом за твором Леся Ульяненка  «Серафима»,  сценарій якого переміг у десятому  пітчингу і одержав підтримку Держкіно.Є трейлер  нового фільму, який, я впевнена, здивує не один  міжнародний фестиваль. До речі, в головній ролі – дві Серафими:  вже знайома за  фільмом «Коли падають дерева» Софія Халаїмова, яка підросла на два роки і  тернополянка Марія Стопник. В українського кіно амбітні плани, високі мрії і життєві цілі. Побажаймо успіху молодій команді дебютної роботи Марисі Нікітюк.

Людмила ОСТРОВСЬКА