У селах Тернопільщини частина людей живе в борг

0
1482
фото ілюстративне

У кожному сільському магазині Тернопільщини є товстий зошит, який у народі назвали «чорна книжка».  Туди записують суми, на які люди беруть продукти борг.  Хтось потрапляє до того списку рідше, хтось – постійно, а хтось і ніколи, проте останніх меншість.

– Записуюся в магазині  щомісяця – беру рибу, олію, крупи, борошно, – каже пенсіонерка Ганна з Бережанського району. – Маю півтори тисячі пенсії. От як недавно отримала пенсію, 500 гривень віддала до магазину, бо заборгувала минулого місяця, а 500 гривень пішло на ліки. Ще 500 гривень лишилося до наступної пенсії. Але їх не вистачить на цілий місяць. Знову буду записуватися. Мені продавщиця довіряє, бо завжди віддаю.

– Знаю, коли переважно нема людей в магазині, – розповідає вчителька із села Буданів Теребовлянського району. Імені не називає. –  В неділю йду вранці, поки люди в церкві, щоби мало хто бачив. В будень йду до магазину під обід. Соромно записуватися. Я вчителька, а грошей часто нема.

– Роками брала продукти в борг, як не мала ще пенсії – розповідає пенсіонерка Марія з Чортківського району. – Дві пенсії є – моя і чоловіка, ще й чоловік зарплату бере. В нас тепер умови покращилися. Я зі всіх сторін підперта. Дочка з-за кордону навіть якусь футболку передасть – і вже легше. З городу продукція є, козу маю. Були тяжкі часи. А чого людські діти по світу поїхали? Чого моя дочка в Польщу поїхала? Бо була нестача грошей. Слава Богу, що там і залишилася, бо вийшла заміж за поляка.

До слова, продавці магазинів про клієнтів без грошей і боргові книжки говорять неохоче. Не дивно – їм люди довіряють. Не кажуть і про суми. В одному із сіл Бучацького району продавщиця магазину лише коротко мовила: «Записуються від пенсії і до пенсії».

Лікар-невропатолог і філософ із Золотого Потоку Бучацького району Микола Навроцький вважає, що це явище – не нове.

– Про це писали ще  Іван Франко, Осип Маковей, – каже. – Вони у свій час говорили про соціальну нерівність і гноблення українського народу – як люди записувалися, боргували. Нині процент тих, хто в селі живе в борг, не такий вже й великий. Буває, має чоловік 500 гривень і не хоче розмінювати. На 25 гривень щось взяв і записався. Більшість боргують жінки – йде з роботи, не має грошей і щось бере в магазині, морозиво, наприклад. Багато боргують ті, про яких кажуть: «Займи, але випий». Думаю, що серед таких боржників більше тих, щоб випити. Потім продавці їм і не дають товару, бо ті можуть і не віддати гроші. А от зубожілих і соціально принижених, що записуються, аби продуктів взяти, менший процент – може п’ята частина. Звичайно, є такі, що виживають, не мають що їсти. Це – пенсіонери. Але їх не так вже й багато.

Микола Навроцький каже, що на Тернопільщині записувалися в борг ще у 19 столітті.

– У Європі можливо і скоріше, – додає. – На початку 20 століття також багато купували товар “на запис”. В більшості люди боргували євреям, бо наші мало торгували. Було таке, що навіть крали ті книжки із записами, хто скільки заборгував. Під час пожежі у Золотому Потоці продавець казав, що в нього все записано, а якийсь чоловік кинув ту боргову книжку у вогонь. Таке і зараз є – залазять до магазину та й крадуть.

Це сумне явище, але  в ньому є не лише механізми виживання, але і механізми деградації. Є люди, які боргують, хоч і мають гроші. Деякі користуються цим. Мовляв, пізніше віддам. Хоча він може мати і в доларах. І таке буває. Зрештою, записуються люди в магазинах за потребою. А ті потреби дуже різноманітні.

Лікар вважає, що це явище є в кожному селі – там, де один одного знають.

– Кого не знають, тому не боргують, – продовжує. – Можливо навіть і в Тернополі це є – якщо родина або друзі чи сусіди. Велику роль грають особисті зв’язки.

Звичайно, що через ці боргові книжки велика частина песимізму. Але тут і позитив, бо все-таки є довіра. Навіть тому, хто бере пляшку, вірять. А в нього є повага до продавців, що йому довірили. Тут не тільки негатив, а є і плюси – взаємоповага і взаємодовіра. У селах один одному довіряють. Ще можуть позичити – йому можуть віддати, а можуть і не віддати – він може простити. У містах цього нема і, на жаль, в Європі нема, бо там нема тої довіри між людьми.

Бувало, і я так купував продукти “на список”. І не раз. Мене знають продавці. Потім нагадують, бо я і забуваю. Дискомфорту, що брав товар у борг, не було. Відчуття дискомфорту виникає тоді, коли забув, а тобі нагадують. Я потім жартую, що в мене аристократичний склероз.



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ