Як українське мило врятувало село на Тернопільщині, у якому згоріло майже 200 господарств

0
820

 

Не раз і не двічі у супермаркетах ми бачили кольорову наклейку біля цінника, мовляв, увага: цей товар виготовлено в Росії. Але не думаю, що це суттєво зупиняє пересічного українця, бо ж ціна – передусім. Тим часом на поличках магазинів теж фронт: торгівельний. І кожна наша гривня, віддана за російську продукцію, потім перетворюється на зброю.

Питання купівельного патріотизму поставало і раніше, коли Україна ще не мала незалежності, але на її ринок активно заходили іноземці. У пресі 1920-1930-х можна побачити багато реклами імпортних товарів і мало – українських. Не тому, що вітчизняних фабрик і фірм не існувало. Ні. Швидше грошей на рекламу не було.

Красувалися ілюстративні блоки знаменитих фірм «Нівеа», «Палмолів», «Д-р Оеткер»… А ще реклама зубних паст, замінників кави, вин, солодощів, порошків для прання, мила (здебільшого марки «Шіхт» і «Еліда»). Звичайно, українці цікавилися імпортним і купували його. Купували, занедбуючи своє.

На цю тему в часописі «Жіноча воля» за 1934 рік є болючий і повчальний допис «Не все одно». Його авторка – відома уродженка Тернопільщини Іванна Блажкевич. У чім же справа? Кому і чому не повинно бути все одно?

Свою розповідь письменниця починає з образу сільської дівчини Катрі, котра, їдучи в місто, завжди купувала імпортне мило «Шіхт». Виробник рекламував його як таке, що підходить не тільки для прання, а й для миття тіла. Кожен брусок мав фірмову емблему – оленя. Мило було широко розрекламоване. Однак, побачивши таку покупку у сумці Катрі, Іванна Блажкевич зовсім не зраділа:

– Як вам не стидно? – кажу з обуренням.

– А мені що? Чи то не все одно, яке мило? Я й не дивилася. А була в місті та й купила. Все одно!…

Із розповіді здогадуємося, що обидві жінки проживали у Денисові – селі Козівського району. А цьому селу історія піднесла гіркий урок, який треба вивчити й нам. На сторінках «Жіночої волі» Іванна Блажкевич пояснює, чому.

«В страсний четвер вибух пожар у селі. Страшний буревій розніс вогонь по цілому селі. За три годині згоріло 179 господарств, а 800 людей лишилося без даху й поживи, худоба без паші», – читаємо в сумних рядках. Усе сталося дуже швидко:

«Нещастя було таке страшне і таке раптове, що навіть не плакав ніхто й не ляментував (лементував. – Прим. О.З.). Люди ходили, мов громом ранені. Страшне марево голоду й холоду зависло над згарищами».

Складно уявити весь розпач денисівців: в один момент пішла з димом праця всіх поколінь! Житло, господарські будівлі, а в них – збіжжя, тварини, реманент…! Пиши пропало. А що завтра? Надворі весна – треба сіяти, городи садити… Але замість врожаїв люди бачать тільки голод. Біда!

«Але залунав у повіті [Козівському. – О.З.] могутній кооперативний клич: «Один за всіх – всі за одного!» і Денисів не зазнав голоду. Фіра за фірою, немов військові обози, з’їздилися до села з усіх сторін під проводом голів надзірних рад і членів управ наших кооператив…»

Справді, 1930-ті були піком розквіту українських кооператив, найсильніша з яких – «Маслосоюз». Такі об’єднання і спілки допомагали селянам збувати свою продукцію за справжніми ринковими цінами (не такими, як у корчмаря), а водночас пропонували чимало й своїх товарів на продаж. І то був не лише бізнес – а передусім український економічний патріотизм.

«…І до двох тижнів звезено для погорільців 6023 кг хліба, 8383 яйця, 108 кг м’яса, 332,13 кг збіжжя, 110 метрів полотна, 163 штуки одежі, 180 міхів (мішків. – О.З.), 421 фіра соломи, 138 мішків січки (трав’яний корм для худоби. – О.З.)».

Тільки вчитайтеся у ці цифри! Яке велике милосердя і благородність проявили до своїх братів-хліборобів українські кооперативи! Усім миром вони подбали про те, аби марево голоду відступило від людей і домашніх тварин, передусім корів-годувальниць. Іванна Блажкевич свідчить, що денисівці поливали сльозами вдячності дари зорганізованого у кооперації громадянства.

«Однак минув тиждень – аж тут нова біда суне на згарища. Нема за що купити мила – цього мірила культури населення. Погорільці ходять закіпчені (закіптявілі. – О.З.), брудні. Страшно подумати, що кинуться насікомці (комахи. – О.З.), а з ними тиф…»

Здавалось би: що ще може впасти на плечі нещасних, котрі й так у вогні втратили чи не все своє майно… Страшний і сильний ворог – тиф, що косив цілі села навіть в добрі, при накритому столі і в чистому домі, а що вже казати про виснажених, прибитих горем людей? На цвинтарях могли б один за одним виростати могили, стираючи Денисів з лиця землі… Чи хтось врятує? Чи знайдеться вихід?

«В тім несподівана нова допомога. Кооперативна фабрика мила «Центросоюзу» прислала 200 кг мила для погорільців. Розділено по 200 грамів на особу поголовно, з окремим додатком для дітей до п’яти літ. Такий щедрий дар української кооперативної фабрики».

Щедрий подарунок зробила саме українська фірма, а не іноземна, якою б промовистою не була її реклама чи кольорова обгортка. Фабрика мила «Центросоюзу» працювала у Львові з 1921 року під керівництвом інженера-хіміка Е. Гавалка. Цей науковець стажувався за кордоном, де ознайомився з модерними технологіями. Керівництво фабрики дбало про вдосконаленню техніки, закупівлю нового обладнання і збільшення продукції.

«Не прийшла з допомогою ні одна з чужих фабрик мила, що їх постійно підпомагають наші господині, купуючи чужі вироби. І аж тепер не одна Катря протерла очі й зрозуміла, що то не все одно, яке мило купуємо. Не все одно!»

Іванна Блажкевич виділяє ці слова у тексті. Її болить українська байдужість, вона хоче привчити співвітчизників до споживчого патріотизму.

«Нас, українців під Польщею, сім мільйонів. Коли б наші господині не вживали іншого мила, лише «Ц.С.» (Центросоюзу. – О.З.), то беручи в рахунок 1 кг на особу в рік, розходилося б мила «Ц.С.» 700 вагонів. А дійсно розходиться заледве 65, а решту, тобто понад 600 вагонів мила, продають нашим господиням чужі фабрики, бо нам «все одно». Але прийде біда, тоді чужий не порятує і тоді приходить зрозуміння, що «не все одно»

Олена ЗІНЬКІВСЬКА

Текст цитовано за джерелом: Часопис для сільського жіноцтва «Жіноча воля». – Коломия. – 15 жовтня 1934. – Число 10. – С. 4-5.



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ