На Тернопільщині два чоловіки з однаковим прізвищем бачили справжні дива

Щороку паломництво до Українського Люрду – Зарваниці – збирає десятки тисяч прочан. За не одне століття намолене місце зцілило безліч недужих і зміцнило душі мільйонів українців. Але Зарваниця це ще й місце чудесних об’явлень, багато з яких зафіксовані для майбутніх поколінь.

Днями мені до рук потрапила маленька непримітна пожовкла від часу книжечка. Видали її у голодному й босому 1993 році, в час розрухи, коли майже всі українці опинилися без роботи і копійки за пазухою. Але розуміючи потребу і вагу друкованого слова, зібралися меценати і своїми пожертвами випустили у світ цю невелику брошуру. Так у Тернополі вийшла друком «ЗАРВАНИЦЯ у духовному і художньому слові, спогадах і переказах». Скромне чорно-біле видання із спогадами, свідченнями, віршами, молитвами і фотографіями уклали Мирон Сагайдак і Петро Бубній.

Серед щемливих і щирих розповідей, від читання яких на очі навертаються сльози, віднаходимо дві історії про чоловіків, пов’язаних між собою одним прізвищем – Рисан. Ці особи не були єдиними свідками чудесних подій, однак саме їхній випадок цікавий. Чи є вони родичами, а чи просто однофамільцями? Чи це випадковість, чи, може, палець Божий? Бо схоже, що ці чоловіки із прізвищем Рисан є дальніми родичами із споконвіків побожної родини…

Вперше таке прізвище зустрічаємо у переказі за 1740 рік, коли відбулося чудесне об’явлення ікони Розп’ятого Спасителя. «Жив у нашому селі [Зарваниці. – Прим. О.З.] побожний господар Стефан Рисан. Не раз молився до чудотворної ікони Матері Божої, пив воду із кринички, жив за законами Божими. Одного теплого літнього вечора поїхав на свою сіножать за сіном. Змучений тяжкою денною працею, задрімав на возі. Від раптової зупинки воза пробудився і побачив диво.

Воли стояли на колінах, а з неба виходила ясність, що падала недалеко від нього на землю. А в світлі її ясніє надприродним блиском ікона Розп’ятого Спасителя. Мерщій Рисан зіскочив з воза на землю і щиро молився до Спасителя, що дав йому таке видіння. Вернувшись додому, зразу ж розповів про це своєму священикові. На другий день зібрали велику процесію і пішли в поле, на якому сяяла величавим блиском ікона Розп’ятого Спасителя. Першими наблизилось до ікони духовенство. Вони взяли її і урочисто принесли до старої дерев’яної церкви.

Сам митрополит Атаназій Шептицький приїхав у Зарваницю, щоб пересвідчитись у чудесній появі ікони Розп’ятого Спасителя».

Через більш як 220 років історія знову нотує ім’я чоловіка із таким же прізвищем, бо 29 серпня 1963 року Михайло Рисан (народжений 1917-го у Лапаївці на Теребовлянщині) став свідком іншого дива:

«1963 року, у суботу, на Успіння Божої Матері я дістав якусь невимовну нудьгу і пішов до Зарваниці, щоб помолитися і набрати води. Коло кринички було повно міліції. Я вирішив обійти цю місцевість лісом і зайти до джерела іншим боком, та даремно. З жалем я повернув додому, але твердо постановив наступного дня знову відвідати ці святі місця.

У неділю на світанку ми разом з жінкою Броніславою і сином Зеньом вибралися в дорогу. На щастя, міліції коло кринички не було, а натомість люди співали пісень біля руїн каплички. Мене щось ніби потягнуло до кринички під лісом, де Мати Божа з’являлася хлопцям і дівчатам.

Прийшовши сюди, ми всі троє вклякнули і молимось. І ось під час молитви я бачу гарну Матір Божу, мов на фотографії, у кутку джерела. Це саме спостерігали й мої рідні. Довго ми оглядали Матір Божу. А коли люди почали співати Службу Божу, пішли до них.

Але тут якась невідома сила знову потягнула мене до кринички. Залишаю я громаду і кваплюся назад. Нараз бачу перед собою ще ясніше зображення Матері Божої, і на душі стає так легко-легко, немов у якомусь невагомому просторі.

Вертаю до руїн каплички, доспівую з людьми Службу Божу, а опісля знову до кринички: з дружиною і сином. Матір Божу Зарваницьку оглядаємо ще ясніше й виразніше. Підійшли й інші люди і теж побачили диво…»

Перекази цитовано з видання «ЗАРВАНИЦЯ у духовному і художньому слові, спогадах і переказах» (Бібліотечка журналу «Тернопіль»). – Укладачі Мирон Сагайдак і Петро Бубній. – Тернопіль, 1993.

Олена ЗІНЬКІВСЬКА