Тернополянка розповіла, що навіть дорогою до Зарваниці можна зустріти дива

Тернопільська журналістка Людмила Островська пішки вирушила на прощу до Зарваниці. Вирішила спробувати усі принади і труднощі паломника, відмовившись від транспорту. Пропонуємо до вашої уваги її цікаві спостереження.

З відстані – 57 кілометрів ми скорочуємо 20, доїжджаючи до Яструбово. Велелюддя – то не для нас, тому за мир і цілісність України, а також за гаразди в родинах ми молилися з місцевими людьми, пілігримами Бучаччини і Чернівеччини.

Проща –  це, в основному, якась жертва: коли болять ноги, ти втомлений, натерті плечі наплічником, але все одно йдеш, молишся, бо знаєш, що робиш жертву Богові з любові до Нього. А він і бере в свої обійми. Особливостями цієї 14-годинної ходи були неймовірні Божі ласки, які траплялися з нами на рівні див. Дощ нас не періщив, як минулоріч, 10 годин поспіль, що світу не було видно. А давав термін оговтатися між зніманням дощовиків і одяганням.

Нам зустрічалися неймовірні люди, які долучалися до нашої пішої ходи добрим словом, побажаннями, пропозицією допомогти. З великою радістю прочан погрітися і попити чаю запросила пані Марія Степанівна. І стіл, і хату, і кущ йошти, і ромашки під двором ми запам’ятали назавжди.

Запрошували нас під’їхати на автівках, щоб не так намокли. Але це не обговорювалося, ми знали, що треба йти, що це наше випробування.

Відмовилися і від проїзду на возі, хоч там так пахло скошеною травою і їхали чоловік з жінкою в нашому керунку добирати воза. Вони обігнали нас, сприйнявши відмову, і побажали витримати похід. Така спокуса була! Ми почали згадувати, коли останній раз їхали на возі, запряженому кіньми… В дитинстві. У мене сусід дядько Прокіп мав конячку і мене інколи брав, бо був охоронцем полів. А я завжди пів грядки моркви виривала для гривастого.

Порозказувавши і згадавши, ми вже хотіли б проїхатися, трішки, лишень відчути дорогу, воза… Але…Ми догнали тих, хто нас запрошував скуштувати того гостинця з дитинства…Вони вилками збирали скошену траву. Ми ще розговорилися про се-те. А потім-таки сказали, що ми пошкодували за тим, що не пристали на їхню пропозицію.

Ми проговорили тему, розуміючи, що блискавка два рази в одне місце не б’є. Яким же величезним було наше здивування, коли за півгодини ми почули стук копит. Думали, що це ті люди з травою нас ще наздоганяють. Тому навіть не оглядалися, знаючи, що віз переповнений.

Яким же було наше здивування, коли гужтранспорт зупинився і двоє чоловіків запропонували нам до повороту під’їхати, вони в Семиківці везуть молоти збіжжя. Ми перепитали фірмана, як він почув наше непереборне бажання сісти на воза? Я вже думаю, що вони самі були заскочені, що пані не перепитуючи і не колупаючи піч, позалазили на воза. Дуже гарні чоловіки, в одного було сімдесятиріччя. Ми пана привітали. Многая літа не встигли заспівати, бо навалилися розмови.

Коні господар виростив із маленьких. В упряжі кобила і її минулорічне лоша. Нічого собі лоша! Більше за маму! Про всі сільські проблеми дізналися, священикам дісталося… Але це так миттєво було, що ми і познайомитися не встигли, довше злазили і вилазили, ніж їхали. Але ці кілька хвилин були з нашого дитинства, їх подарував нам Бог, бо в нього крім людських рук, інших немає. Ми саме так це сприйняли і ревно подякували цим людям. Хай не болять у них руки при тяжкій сільській праці!

Цьогорічна проща у нас склалася із співзвучною письменницькою трощею. Ми йшли мимо Ішкова. Хто читав роман про тяжку зраду, яку можна зрозуміти, але не можна виправдати, бо коли опиняєшся в тій ситуації, в якій були його герої, то ніхто з нас не скаже, як би він повівся на його місці, той зрозуміє, які хвилюючі ці простори з очеретами, верболозом і травами по пояс, вирощеними на болоті в спеку…

Тут оселилася історія Василя Шкляра. У трикутнику між селами Купчинці, Ішків і Багатківці, де протікає річка Стрипа, у плавнях, в очеретах переховувалися бандерівські вояки. Життя у підпіллі було тяжким. А там нарешті було де скупатися, відігрітися на сонці. Саме там у 47-му році підпільників через зраду оточили червонопогонники і відбулася та драма, яка описана у книжці «Троща».

Чому троща? Бо саме в тих краях місцеві жителі трощею називають очерет. Але це ще й катастрофа, це бійня, це трощення людських життів і доль. Ми роздивилися цю місцину, на яку раніше і не звертали увагу. А тут якось зримо відчули трагедію, ожили картини роману і ми, уже пройшовши це місце, ще довго переповідали картинки, відчуваючи на собі тяжіння тієї зради, яка суцільним ланцюгом пов’язала героїв. Сильний роман. Зачіпає і надовго закарбовує враження.

Нас супроводжували безкінечне полотно дороги, низькі свинцеві хмари і неперевершені тернопільські поля — з маками, ромашками і волошками. Ну чи не вишиванкові узори? Я яким щебетом нас на привалах вітали птахи? Просто супровід райських садів! А яких красенів ми дорогою зустрічали!

Ми знали, що сил нам вистачить на кілька днів пішої ходи.

Бадьорими ми добралися до джерела з солодкою водою, біля якого заснув монах, тікаючи від навали Батия. Легенда каже, що прокинувшись, інок побачив у повітрі сяючий образ Богородиці, так пішла назва «Зарваниця», бо Діва Марія сон зарвала. Відтак постав монастир, а джерело виявилося чудодійним і уславилося зціленням самого князя Василька Теребовлянського.

Люблю цю умиротворену красу з піснеспівами Божих служб, церковними дзвонами. Але не в дні загального паломництва, коли село нагадує ярмарок і заледве музИки не грають…

Джерело св. Анни знімає втому, мирський стрес, забирає проблеми, не вирішує, але змалює їх… Бо тут є щось набагато більше і вагоміше. Тут ніби ти сам прийшов до Господа, і небо неймовірно голубе, і повітря вібрує від дзвонів… Бачиш ікону, йде богослужіння, відчуваєш уже велике очищення і задоволення, Божу благодать над собою.

На завершенні Хресної дороги активно ведуть будівництво з білого каменю. Це копія Храму Гробу Господнього або ж Храму Воскресіння Христового, що в Єрусалимі. Не скажу, що на висхідній готовності, але багато зроблено. Це буде не сама каплиця, а комплексна споруда. Біля Гробу Господнього запроектовано амфітеатр для прихожан, де проходитимуть богослужіння, та місце поховання видатних осіб духовенства. Від Гробу Господнього є безпосередній зв’язок з монастирем монахів-студитів.

Увесь комплекс майстерно вписаний у природній ландшафт і є гармонійною єдністю архітектурних споруд, вільних просторів, терасного розпланування. Так багато легкості дає навколишня білизна, що про муки не хочеться думати, а хочеться світитися Божим воскресінням і святкувати його… Додається впевненості, що настане мир в Україні, загоїть рани наша земля, бачитиме небо її в цвітінні і достатку….А все решту прикладається…

До речі, виконавши програму, ми побачили, що на 2 хвилини вже спізнилися на автобус. Без надії пішли до зупинки дізнатися, може там досконаліший графік руху є, ніж ми знаємо. Дорогою ще кишенькові перекуски дістали, помилувалися квітниками.

І яким же було наше здивування, коли автобус, який уже хвилин 15, як мав би проминути Зарваницю, зупинився перед нами на повороті, ми лише перейшли дорогу і сіли в нього. Хіба це не диво? Це відчуття ми привезли до Тернополя, відмотуючи, як у пришвидшеному показі стрічки, свій піший маршртут у зворотньому напрямку.

Людмила ОСТРОВСЬКА