Тернополянка розповіла, чому її роками не відпускають сильні враження, які вона пережила у найменшому місті України

Батурин… Промовляєш назву цього найменшого міста України, що на Чернігівщині, і  відразу  з’являються його історичні означення: гетьманська столиця, унікальний  заповідник, місце спочинку останнього гетьмана України, єдина столиця козацької держави, серце гетьманської України, найяскравіша пам’ятка козацької доби,  визначне місце для самосвідомості українців….

Коли я тут була вперше, відразу після реставрації резиденції гетьманів, ледь не захлинулася від вражень. Це ж та цитадель, фортеця у фортеці, яку взяти практично ніхто не міг і не зміг би навіть тоді, у 1708 році. Лише зрадникові  вдалося написати ту трагічну сторінку в історії України… А може і повернути хід історії. Він жив у цій фортеці. Зрада прилуцького полковника Носа, який розповів про потайні ходи, сприяла раптовому нічному вторгненню царського війська в цитадель.

Захопивши артилерію, скарбницю, прапори, Меншиков варварськи спалив місто.  Це ж та річка Сейм! Я побачила її очима Юрія Іллєнка, кадрами його   фільму «Молитва за гетьмана Мазепу».  У кінострічці  наскільки це страшна і яскрава кртина, що всі огріхи і недомовки про фільм можна викреслити: у воді пливуть вирізані жінки, діти, старі  люди, козаки, а  між ними в безнадії   рве серце і безпорадно борсається  Мазепа. Цієї ночі гетьман їздив на перемовини із Шведським королем… А трупи пливуть – безголові, понівечені…

Цар із своїми посіпаками і козацькими зрадниками тоді придумав такі жорстокі тортури, щоб бачили вздовж берега  і запам’ятали, що буде з непокірними, чи вільнодумцями… Як же ті царські замашки передаються на генетичному рівні в тому ординському племені! Так Петро І поховав, зарізав і втопив не тільки мрію гетьмана, а й  нашу  мрію про українську незалежність!

Тут оживає  історичне кіно, – незвичайне, складне, шокуюче,  яке залишає  надовго болючі відчуття. Це  не просто ілюстрований  шматок історії, а ніби  відрізок твого життя, який ти прожив з його героями… Знаєте, як буває, коли ти вперше приїхав у якесь місце, а тобі здається, що ти вже це бачив,  дихав саме таким повітрям, знаєш, що за тим поворотом?… Отак було і зі мною в Батурині тоді, вперше.

Думала, що за ці роки мене попустило. А ступила на міст рову, зайшла в Цитадель і заніміла, знову трепетно відчула той давній  діалог «на ножах» і «шибеницях» між двома  історичними  антагоністами — московитським царем, котрий  плюндрує  нашу землю, зазіхаючи на цей ласий  шматок,  та гетьманом  Іваном, який встає з могили, щоб оповісти своє життя і  дати опоненту збагнути його  і нашу одвічну мрію про волю. Та трьохсотлітня тривога, як задавнений біль, доповнилася  болем сьогоднішнім.

З оглядового майданчика на  в’їзній  вежі Цитаделі на висоті 29 метрів відкривається  неперевершений краєвид на заплаву ріки. Сейм безтурботний, повноводний, весняний, і  знову своїм коліном, що огинає узвишшя , нагадує мені  про криваве побоїще… Трупи козаків, прив’язаних  до дошок пливуть  по Сейму, сповіщаючи про загибель Батурина і знищення ідеї незалежності від Москви. Це Сейм  пам’ятає все… І от уже понад три століття  відкриває таємницю тієї ночі. Історики, ні-ні, тай знайдуть  на його березі якийсь прихований сюрприз  гетьманської  давнини. Як той козацький чобіт, що в болоті добре зберігся, чи люлька, яку хоч зараз наповнюй буркуном чи шавлією і пускай дим… Мушкети, фрагменти шаблі чи шматочки керамічних оздоб із Мазепиного будинку… Все, що колись приховав Сейм, його береги, навколишня територія, дбайливо, зберігають в археологічному музеї. Ми зайдемо в нього з екскурсоводом  пізніше.

А  зараз вбудьмося  тут, вглибині трьохярусної цитаделі, в серці древнього  поселення. За залишками земляних укріплень в урочищі «Цитадель» історики встановили, що городище на березі річки Сейм існувало більше 900 років тому. У стратиграфії в археологічному музеї зафіксоване перше спалення Батурина татарами у 1239 році. У 1625 році була закладена фортеця, яку перебудовували і зміцнювали  бастіонами, вежами з дубових зрубів, набитих глиною, бо  звичайне дерево, обмазане глиною, давало рикошет від ядер і бомб артилерії, яка в 17-18 ст.  досягнула таких висот, що руйнувала будь-які замки.

Так і хочеться віднайти  сліди боїв, зарубки іскристих  шабель у відтвореній у 2008 році фортеці. Але високі оборонні вали – два збудовані на глухому земляному, віддають новизною і свіжістю. Залишки огорожі  колишньої  захисної споруди можна побачити лише в місцевому Музеї археології.  Ті розмиті дощами і часом палі обороняли острог площею понад 24 гектари. У 1654 році Батурин отримав Магдебурзьке право. Незабаром були підписані домовленості з царським урядом. У 1669 році при першому  гетьмані Дем’яні Ігнатовичу  (Многогрішному) Батурин став гетьманською резиденцією, де влаштовували  прийоми послів і високих гостей. І друге масштабне спалення – у 1708 році, за гетьманату Івана  Мазепи.

Про трагедію Батурина у підручниках історії невеличкий абзац. А тут є  можливість безпосередньо дізнатися про одну з найбільших несправедливостей та жахливих зрад в українській історії. Щоб її зрозуміти, згадаймо  штрихи з художньої   біографії  Івана Степановича, яку для нас залишив  Богдан Лепкий. Чи й просто з біографії  командувача військом.

Гетьман прожив славне і гідне життя.  Іван Степанович  був освіченою людиною європейського масштабу. Оскільки дитинство випало на час  козаччини, то військової справи вчився змалечку. Закінчив Києво-Могилянський колегіум, який з його допомогою потім став академією. Вивчав риторику, латину, добре володів пером, протягом життя опанував вісім іноземних мов. У Європі  служив пажем  при дворі  короля Речі Посполитої великого князя литовського і руського Яна II Казимира.

Правитель  був у близьких взаєминах із західними монаршими дворами, щороку висилав за кордон трьох талановитих юнаків шляхетного походження для покращення освіти. Мазепа потрапив до цієї трійки стажистів і  відвідав Німеччину, Францію, Італію, Австрію. У 1662—1669 роках король Ян Казимир доручав Мазепі кілька різних дипломатичних місій в Україні, Османській імперії, Московії. 1670 року  він познайомився із сином Богдана Хмельницького Юрієм,  брав участь у двох походах на Азов разом з Петром I, був нагороджений, користувався довірою молодого монарха, давав йому поради. Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила 1687 року. Мав тоді 50 років, був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом.

Його попередника гетьмана Івана Самойловича позбавили  влади та заслали  до Сибіру. (А ви кажете звідки та практика?). Але й метою Мазепи, як гетьмана Війська Запорізького, було об’єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським керівництвом, тобто встановлення міцної  гетьманської влади у  державі європейського типу зі збереженням  козацького устрою.

У 1706 році багато європейських країн були підкорені шведами і стали союзниками Карла XII, залишивши Московію із зовнішньополітичними проблемами. У 1708 році Петро I закликав козацтво приєднатися до нього, але Мазепа перейшов на бік короля, сподіваючись надати Малоросії самостійності. І тоді настав фатальний час для гетьманської столиці. Петро I не пробачив таємної змови колишнього соратника з противником Російської імперії, і кинув на Батурин московське військо під командуванням Меншикова.

У таких місцях мені завжди здається, що  дороги, каміння, дерева пам’ятають  голоси  катів і творців давньої  історії,  несправедливість, сум і біль,  відчуття непоправності того, що  відбулося… А ще, як на мене, в місцях великих трагедій назавжди зависає повітря скорботи і робиться густим. Таке відчуття і в Гетьманській столиці. Чомусь думаєш не про героїчний захист, який тривав кілька днів і відкинув розгубленого ворога, якому штурмом не вдалося взяти Батурин, а про  фактичне знищення фортеці російськими військами, коли  стомлений народ спав у цитаделі, найбезпечнішому місці фортеці.

У ту ніч, за різними підрахунками істориків, тут загинуло від 15 до 21 тисячі  малоросів. Останки багатьох захисників і жителів міста  покояться у крипті діючої дерев’яної   замкової   церкви  Воскресіння  Господнього. Пам’ятником усім, хто тут загинув мученицькою смертю, у 2008 році  постав Хрест, як  символ  розіп’ятого  і воскреслого  Батурина,  розіп’ятої  та  воскреслої  України.

Не любили ніколи московити  наше прагнення  йти своїм шляхом, віками вносили свої корективи, переписуючи історію залежно від віянь у монаршій голові. Але менше з тим. От ми і вбулися в настрій і дух епохи. Бо просто розповісти про  фортецю без історичного підґрунтя і  без ролі особистості  в цій трагедії я не змогла.

До речі,  сильну роль у поверненні нам цієї історичної спадщини  відіграла ще одна непересічна історична особа – третій  Президент України Віктор Ющенко. Саме він першим за роки свого правління  допоміг відродитися  селу, яке занепало, стало білою плямою, маючи  таку багату і героїчно-трагічну минувшину. Батурин відродився  до 300-річчя Батуринської трагедії.  До цього ж нічого не нагадувало про колишні козацькі подвиги в цьому краї. До Національного заповідника міста Батурина «Гетьманська столиця» йде головна вулиця, єдина в Україні, названа іменем Віктора Ющенка.

Не можна без внутрішнього трепету  пройти повз величну  скульптурну композицію, яка зібрала п’ять гетьманів України, життя яких було пов’язане з Батурином,  на спільну молитву за незалежність України.  Тут пізнаємо  Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепу, Пилипа Орлика та Кирила Розумовського.

Дем’ян  Многогрішний ще у  1669 р.  вибрав Батурин за свою резиденцію. В композиції  він зображений натхненим та впевненим.  За короткий термін  побудував тут гетьманський палац, влаштував поштову станцію, укріпив фортецю, розпочав будівництво приміщення генерального суду.  Потім звідси правив Україною Іван Самойлович. Він збентежений. За 15 років свого володарювання Лівобережжям добудував  будинок генерального суду, розбудував Миколо-Крупицький монастир. Гетьман Мазепа , що застиг у бронзі – цілеспрямований. За час його гетьманування  місто розквітло: у Батурині з’явилося багато мурованих будівель з прекрасною європейською архітектурою (кілька десятків церков та два монастирі). Територія міста сягала близько сотні гектарів, а населення – 20 тисяч осіб .

Автор першої Конституції Пилип  Орлик – замислений  і  окрилений. Він  з 1702 був  генеральним писарем і довіреною особою Івана Мазепи. 1708 року — взяв участь у виступі Мазепи проти Петра I. Потім  емігрував до Османської імперії. Як стверджують дослідники епохи, за Іваном Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тисячі запорожців.

Ці мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обрали 5 квітня 1710-го року Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Кирило Розумовський задуманий і розгублений.  У 1750-х роках гетьман  переніс  столицю з Бахмача в Батурин, почав відбудовувати місто: впорядкував, звів  палац тощо. Та, як відомо, 1764 р. російська імператриця Катерина ІІ ліквідувала українське гетьманство – закінчився і період батуринського відродження.

Керманичі зібралися за символічним столом і схилилися над картою держави, щоб разом досягти спільної мети – зробити Україну соборною. Над ними підноситься фігура Богородиці (Покрови), яка символізує захист від лихих помислів та ворожих злодіянь на території незалежної України. Завдяки цим гетьманам тут назавжди оселився  статус гетьманської столиці.

Напевне, щоб описати всі враження,  думки, відчуття, які охоплюють на цій землі, не вистачило б жодного інформаційного ресурсу, тому про подорож визначними місцями Батурина  розповім коротко. Єдине, що  знаю достеменно, тут має побувати кожен, хто ідентифікує себе українцем.

Набутися, начутися, наповнитися тут є чим: і гордістю та відвагою, і смутком та бентегою  не тільки за день вчорашній, а й за завтрашній.

Головною пам’яткою Батурина є величний палац  Кирила  Розумовського. З обох боків від нього – відбудовані флігелі, а на подвір’ї – мальовничий   пейзажний парк. Вражає яскравою архітектурою   не порожньої краси, на якій відпочиває око,  а багатої внутрішньої, наповненої змістом, історією, міццю, яка і закладалася на вікИ.

Сама будівля кольору слонової кістки  робить його на фоні зеленого моріжка  надзвичайно розкішним, ефектним і вишуканим. Так і хочеться відчути шерхіт вечірніх суконь манірних  панянок, які поспішають сюди на бал пококетувати. На жаль, тут так ніхто і ніколи не жив. Може управитель і балював із колегами, але  офіційних  гетьманських заходів тут не було ще від часів побудови. А історія його така. Розповідає завідувач науково-просвітницького відділу Національного заповідника «Гетьманська столиця» Марина Герасько:

– Ставши гетьманом у 1750 році за власною ініціативою, Кирило Розумовський переносить свою столицю з Глухова до Батурина. Дуже багато робить для розвитку міста, але дуже багато і не встигає. Палац він вже добудовує  після скасування гетьманства. Це єдине творіння  на теренах України  провідного шотландського архітектора, представника класицизму – Чарльза Камерона. Впродовж  чотирьох років тривали масштабні будівельні роботи.

Одночасно з палацом  у Батурині за кошти гетьмана  будували і Свято-Воскресенську церкву   на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору, і, за легендою, вона була побудована з цегли розібраної вежі Мазепи. Розумовський помер у рік завершення будівництва храму, і, згідно з його  заповітом, гетьмана поховали  у склепі на території Воскресенської церкви.  Так графський маєток на 55 кімнат  і не став  гетьманською резиденцією,  не виконав функції штаб-квартири.

Після смерті Розумовського його син Андрій переважно жив у Відні і зовсім не цікавився палацом, яким опікувався управитель. Невдовзі після смерті гетьмана у палаці сталась масштабна пожежа, яку, за однією з версій, влаштував сам управитель, щоб замести сліди власних крадіжок.

У ХХ столітті було кілька спроб реставрувати палац, проте до діла дійшло лише на початку третього тисячоліття, коли внесли його  до державного плану.

У легендарний замок  передали  картини, ікони  з фондів Львівської галереї мистецтв. Інтер’єром і підбором експонатів займався Герой України  Борис Возницький.  У палаці є Музей Гетьманської Слави, де відтворили  добу гетьманщини в Україні. Портретні галереї знайомлять з родиною господаря та визначними людьми тієї епохи.

Домінантою експозиції, присвяченої гетьманам, є шабля Розумовського — подарунок нащадків графа музею.

В одній із кімнат стоїть раритетний рояль, який звучить один раз на рік 22 жовтня, у день народження Андрія Розумовського, коли його клавіш торкаються пальчики талановитих дітей.  Тут відбувається унікальний музичний фестиваль-конкурс для дітей імені Андрія Розумовського. Кажуть, що саме тут, у цьому місці, народжуються майбутні моцарти, бетховени і бахи. На старенькому роялі юні музиканти  виконують дуже складні музичні твори не лише українських, а й віденських класиків. Таким чином юні артисти віддають шану Андрію Розумовському, друзями якого були Гайдн, Моцарт і Бетховен. Розумовський любив музику. Людвиг присвятив йому три твори. В музеї звучить музика композиторів 17-18 ст. і у виконанні професійних виконавців.

Поверх «Вар’єте», побудований спеціально для прийомів, балів, маскарадів вражає своєю патетичною святковістю. Антична зала, раритетна польська книжкова шафа, напіваркове склепіння наскрізного балкона, з якого безперервно долинає музика, створюють романтичний настрій, приворожують, захоплюють. У кожній кімнаті, кожному куточку палацу віє історією. Не сухою, як у шкільних підручниках, а емоційною, пропущеною через драматичні долі людей, як в історичних романах-бестселерах.

До палацового комплексу  належить і красивий ландшафтний парк, з розкішними клумбами троянд…  Такий собі Версальський куточок  в мініатюрі. Кирило Розумовський не міг не знати  про те диво у Франції, яке для себе збудував Король Сонця. За оформлення парків у Версалі , яке проводилося одночасно зі зведенням палацу, відповідав Андре Ленотр і королівський художник Лебрен. І Версальський  комплекс  намагались скопіювати ледь не всі європейські монархи. Відтак із дозволу Людовіка, будівничі частенько відправлявся «у відрядження» в інші європейські країни. Працювали у Відні та Лондоні. Тож невипадково віденський Бельведер сприймається як алюзія до Версаля. Андрій Розумовський жив у Відні… Відразу скажу, що це моя версія, не наукова. Просто вже дуже вражає Батуринська навколопалацова територія:  простір, природний  оксамит, тераси… Так мене своєю безмежністю колись  вразив палац і парк резиденції французьких королів. Масштаби не ті, але хто зна… Якби Кирило Розумовський добудував палац  при здоров’ї, чи його син зацікавився проектом, то чи не почали б вони  шукати ландшафтного дизайнера, бо розгулятися  тут є де, і  чи не облаштовували б  його  послідовники французьких митців своєї справи.

У приміщенні колишньої Воскресенської церковнопарафіяльної школи, побудованому  в 1904 році, розгорнута експозиція Батуринського Музею археології.  Тут зібрана  історія Батурина від найдавніших часів й до трагічної загибелі міста на початку листопада 1708 р. Основою її стали  колекції знахідок з Батурина та його найближчих околиць, усього більше трьохсот одиниць, розміщених в хронологічному порядку: «Батурин стародавній», «Батурин козацької доби»,  «Батурин – гетьманська резиденція». Цікавими є фрагменти ливарних форм,  давньоруські прикраси з різних матеріалів,  різноманітні  предмети  побуту. Унікальними експонатами  є лицарський пояс з посрібленням, срібний талер 1622 р.,  козацький  чобіт, повстанська зброя та інші не менш цікаві речі.

Окремим блоком представлені знахідки з собору Живоначальної Трійці – грандіозної культової споруди доби бароко, яку збудував Іван Мазепа за власний кошт, та з палацу гетьмана – першої багатоповерхової цивільної споруди на Лівобережній Україні. Завдяки колекціонерові Лозінському в експозиції зберігається ікона Божої Матері, колись подарованої Мазепою храму в місті Жовкві. Музей археології зберігає свідчення про побут 17 століття – представлено єдину скляну чарку, яку було знайдено в одному з поховань, скляні шахи,  козацькі люльки, аналогів яким немає у світі.   Уособленням трагедії  1708  року  стала обпалена ікона  Богоматері з  Немовлям  на  мідній  пластині  зі  слідами  позолоти  роботи  майстрів  Києво-Печерської  Лаври  кінця XVII  ст.,  що  лежала у могилі  літньої  жінки  з  розтрощеним  черепом. Промовистими свідками трагедії є уламок гармати-мортири, що стояла на мурах фортеці та уламок церковного дзвону. Тема знищення Батурина не залишає байдужими і сучасних митців. Андрій Івахненко та Микола Данченко передали цю моторошну картину у своїх художніх творах. «Знищення Батурина» Олександра Івахненка – велике полотно у червоних кольорах, що викликає відчуття страху й неспокою від побаченого. Є тут розкішний портрет Івана Степановича. Ну як не увіковічнити себе поруч з гетьманом?

У подібних музеях з’являється непереборне відчуття дотику до вічності. Ніби про земне слухаєш, не таке вже й віддалене у віках, а тим більше, що знахідки  з’явилися  на початку третього тисячоліття, коли почали вести тут розкопки, але.  Враження таке, ніби  проживаєш  життя  попередніх поколінь,   проходиш  з ними шляхи на вищому інформаційному потоці, торкаєшся їхніх духовних доріг і сходжень, переживаєш їх біль і відчуваєш свій.

– Приклад Батурина дуже яскравий – це наша поразка, яку ми повинні перетворити в урок, щоб вона слугувала для майбутніх перемог, – сказала завідувач науково-просвітницького відділу  Національного заповідника «Гетьманська столиця» Марина Герасько. – Батурин своєю трагедією показав, що не можна домовлятися зі «старшим братом», його підступна натура – незмінна упродовж століть і треба вибудовувати інші вектори  розвитку.

Історія гарний учитель. Але, на жаль, вона має здатність повторюватися. І з ворогом ми щоразу губимося, ніби вперше відкриваємо його  підступність і ницість, захланність і жорстокість. Щеплення немає проти цього вірусу. Хіба що  такими екскурсіями можна гартувати свій дух. Враження від побаченого  стимулюють до роздумів, до дії. Зрештою, кожен, хто відвідає Гетьманську столицю, пройде вишкіл українства, відкривши для себе багатогранну, яскраву, трагічно-героїчну, багатобарвну  історію злету, падіння і відновлення невеликого  населеного пункту на Чернігівщині, в якому вирішувалась доля України впродовж  століття.

 Людмила ОСТРОВСЬКА

Матеріал підготовлений за сприяння Харківського прес-клубу в рамках проекту «Реформи в Україні очима журналістів регіональних медіа»