Від яких радянських звичок тернополянам варто відмовитися

У народі кажуть: звичка – друга натура. Ось тільки мало хто знає, що цю фразу приписують Аристотелю. Але мова зараз не про це, а про звички, які залишилися у нас ще з радянських часів.

Старші тернополяни ще пам’ятають період постійного дефіциту. Тоді слово «купити» практично зникло з використання, його замінило – дістати. Швидше за все саме у той час і виробилася у наших людей звичка нічого не викидати. Давайте зізнаємося відверто – не в одного з нас десь у кладовці зберігається старий змішувач. Ми точно знаємо, що він нам вже ніколи не знадобиться, але викинути – рука не піднімається. А раптом? А балкони? У багатьох це такі собі сімейні музеї. Маючи уже власних дорослих дітей, там зберігають лижі, на яких ще самі бігали у дитинстві. До того ж, доволі часто тільки одну лижу. І ще багато давно не потрібних речей. Коли ж увесь цей непотріб таки набридає, ми все одно його не викидаємо – виносимо у підвал або веземо на дачу. Попри те, що сьогодні можна купити практично все, були б гроші, багато тернополян продовжують зберігати непотрібні речі. А від них варто таки інколи позбуватися.

Друга також ще радянська звичка – усе краще потім. І тут також обійшлося не без того дефіцитного періоду. Скільки тернопільських сімей, придбавши новий сервіз, ховали його у сервант. Ми якось переб’ємося, чаю можна і зі старого напитися, а цей нехай постоїть до кращих часів. І не тільки посуд. Новий костюм також вішається у шафу і одягається, у кращому випадку кілька разів за життя – раз на чиєсь весілля, а другий на свої похорони. А варто навчитися не відмовляти собі у маленьких радощах і не відкладати на потім. Бо його може і не бути.

А ось у цій звичці мало хто з тернополян зізнається, але якщо таки бути дуже відвертим, то багато хто цим «страждав». Мова йде про те, щоб приносити з роботи не лише зарплату. Тут уже хто що міг і до чого мав доступ: офісні працівники – канцтовари, кухонні – якісь продукти. І так далі. А чому б і ні? Це все державне, значить наше, отже можна. Ось цю звичку також краще залишити у минулому. Недарма ж одна з головних Біблійних заповідей – не вкради.

І ще одна звичка з тих часів – жити, оглядаючись на когось. «А що скажуть люди», – значна частина наших вчинків розрахована не на те, щоб нам було добре, а на те, щоб люди нас часом не засудили. Тут варто пам’ятати – щоб ми не робили, люди завжди знайдуть що сказати. Така вже людська натура. Тому варто навчитися жити у першу чергу для себе. А люди нехай говорять і заздрять.