Щоб встановити причину смерті сина, тернополянка вимагає провести ексгумацію тіла

Жінка вважає, що її син загинув насильницькою смертю. У поліції стверджують: від наркотиків… – пише Свобода

68-річна Любов Луцик звернулася до редакції, прочитавши публікації про вишнівецьку справу та про підозри, озвучені  громадськими активістами, стосовно катувань  у тернопільській поліції. Каже, що раніше не здіймала розголосу, бо сподівалася самотужки змусити правоохоронні органи встановити правду загибелі 37-річного Юрія. Жінка писала звернення у найвищі інстанції, була на особистому прийомі у високих чиновників. Та все марно… Їй роками надають відповіді, схожі за змістом:  заяву скеровано для розгляду в обласне управління міліції (тепер – поліції) чи в прокуратуру області. У цій паперовій коловерті так і не вдалося бодай наблизитися до будь-якої інформації, яка пролила б світло на подію семирічної давності.

Юрій загинув 28 травня 2010 року. За два дні перед тим він повернувся з колонії, де відбував покарання. Мати неохоче розповідає про його судимості, а їх було дві чи три (каже, точно не пам’ятає). Чи вживав він наркотики? На це жінка відповідає: «Не знаю». Любов Луцик уже давно проживає в Канаді, набула тамтешнє громадянство і сина бачила епізодично. Мріяла, що забере Юрія в Канаду, дасть йому шанс кардинально змінити життя. Старший син, з яким вона свого часу виїхала, домігся добробуту. Тож мали намір і молодшого поставити на ноги. Але не судилося… Ось її розповідь:

Повернувшись із колонії, Юрій по телефону попросив дозволу проживати з дружиною у моїй квартирі на вулиці Вербицького. Ключі я залишила свасі (матері його дружини). Кажу: «Сину, це і твоя квартира, звісно, живіть на здоров’я». Того ж дня старший син надіслав йому 500 доларів. Юрій дякував, мовляв, поміняв сто доларів на гривні, накупляв їжі, солодощів (дуже любив солодке). Ввечері зателефонувала сваха, сказала, що усе гаразд, спекла дітям сирний торт. Ми зі старшим сином тішилися, бо дуже хотіли усіляко Юрієві допомогти.

Потім ніхто не брав трубки. Вранці сваха плачучи сказала по телефону: «Юри вже нема, помер». Я мало з розуму не зійшла, рвалася в Україну. Але тоді мала таке погане здоров’я, що була однією ногою в могилі, цукор піднявся до 26 одиниць. Лікарі категорично заборонили їхати. Я їх благала: зробіть диво, щоб я  поїхала бодай на сороковини. Дякувати Богу і лікарям, я змогла приїхати. Що я тоді дізналася? Та майже нічого. Цього фатального вечора у квартирі з Юрієм була його дружина та ще одна моя невістка – колишня дружина старшого сина. Вони нічого не розповідали, мовляв, були п’яні до безтями. Нібито Юрій зайшов у туалет і звідти уже не вийшов – помер від передозування наркотиками. Начебто біля нього валявся шприц. У свідоцтві про смерть записано: гострий токсичний стан, отруєння невідомою речовиною.

Я пішла у міліцію дізнатися якусь інформацію. Слідчий запитав прізвище і каже: «А, це той наркоман. Дивіться фотографії: упізнаєте – скажете». І тут на моніторі бачу: Юрій стоїть у туалеті голий, скоцюрблений, на долівці – шприц, наповнений коричневою речовиною. На другій фотографії – сидить в кімнаті  у такій позі, як на пікніку, поряд валяється порожній шприц. Я не повірила своїм очам, вигукнула: «Що це за фотосесія?» Якщо Юру застали мертвим на унітазі, то звідки взялися ці фотографії? Кричу слідчому: «Мерці не стоять! Що ви зробили з Юрою?» Той вимкнув монітор і нічого не сказав. Одна половина тіла Юри була у багрових плямах. Побачене не давало мені спокою, бо я зрозуміла: міліція зайшла у квартиру, коли Юрій був живий, а не тоді, як записали: мертвий на унітазі. Що з ним робили, звідки багрові сліди на тілі?.. До речі, тих чотириста доларів, які залишилися у Юри, так і не знайшли.

Кримінальну справу чи не заводили, чи закрили – у зв’язку з відсутністю злочину. Потім усно мені сказали, що матеріали справи згоріли. Я шукала «зв’язки», щоб якось таки дізнатися про обставини смерті сина. Мені вдалося здобути інформацію, хто тоді з міліції був у моїй квартирі. Одного розпитала, а той заперечив, що був, начебто помилково записали його прізвище у протокол. Мене це ще більше насторожило. І ось недавно він телефонує, повідомляє, що на нього розписали мою заяву до начальника ГУ НП в області. (Я скаржилася на підприємця, який виготовляв нагробний пам’ятник Юрію і викарбував чуже обличчя. Горе-підприємець, замість того, щоб виправити хибу, перестав приймати від мене дзвінки.) Каже: «Давайте співпрацювати». Я навідріз відмовилася з ним говорити, бо відчуваю, що недаремно зателефонував саме він.

Я – матір, при здоровому глузді. Сім років не маю спокою, бо знаю, що мою дитину спровадили на той світ і ніхто за це не поніс покарання. Я, медсестра із свідоцтвом європейського зразка, тобто, маю безпосередній стосунок до медицини, стверджую, що у висновку експертизи описано тіло не мого сина, а когось іншого. Навіть той факт, що мій син русявий, а записано: волосся чорного кольору, свідчить про це, а також ще багато інших деталей. А тому я готова докласти усі людські і нелюдські зусилля, щоб дізнатися правду. Потрібна буде для цього ексгумація –  даю на це дозвіл.

Розповідь Любові Луцик, безперечно, вразила. Вона уклала угоду з адвокатом і надалі шукатиме правду з допомогою правника. Адвокат Яна Назаренко на запитання про її дії у справі сина Любові Луцик відповіла, що це будуть запити до прокуратури, департаменту внутрішніх справ. Якщо матеріали справи згоріли, як це повідомили матері усно, то справу слід відновити. Ознайомлення з матеріалами дасть орієнтири, як діяти далі. Ексгумація – процедура, для проведення якої недостатньо бажання зацікавленої особи. Має бути низка обставин, які зумовлюють необхідність її проведення, зауважила адвокат.

Ольга КУШНЕРИК