Тернополянка розповіла, як вона у спеку їхала сільським автобусом

0
1571

автобус 11Най Бог боронить у таку спеку кудись їхати. Уточню – їхати автобусом. Ще раз уточню – їхати сільським автобусом…

А мені пощастило. Цього року в бабусі вродили гойно вогірки і вона викликала мене на підмогу, щоб все то законсервувати. З собою попросила взяти слоїки, з торішніх закруток, бо ж нові купувати щорік – то дуже дорого і затратно. От, я й сталувала два найбільші пакети, марки “Сільпо” і поїхала на тернопільський автовокзал. Щоб ви знали, що в село автобус ходить у визначенні години, тому почекати, коли спаде спека, а потім їхати, то нереально. Мій автобус о 13:40…

– Слава Ісусу Христу, – це привітання обов’язково сказати, коли заходиш в салон такого запиленого, напівіржавого автобуса-динозавра (таких уже ніде нема). Ви можете тут нікого не знати, але про вас знають всі і все. В селі це нормально.

– Слава навіки! – відповідають жіночки хором.

Дивно, що до відправки транспорту ще 30 хвилин, а сісти вже немає де. В тій сауні доведеться простояти півгодини, плюс 40 хвилин їзди в саме село. Через 6 хвилин в мене починає текти по спині.

Жінки розмовляють. Роти в них ніколи не затикаються. Здається, від цього трохи не так спекотно, коли говорити.

– Шо купила‘сь? – питає мене жіночка поруч.

– Нічого, просто везу банки до бабусі, – кажу я й одразу втрачаю інтерес до спілкування, бо зрозуміла, що жінка пообідала чебуреком на автовокзалі. Але на мої бажання тут ніхто не зважає і вона продовжує теревенити, наче ми ото вже й подруги. На щастя, в салон заходить водій – єдиний чоловік в автобусі. Найочікуваніший чоловік.

– Так, дівчата, куди їдемо? – усміхається він і збирає в “дівчат” гроші.

Потім легко, наче йому й справді 20 років, а не 50+, застрибує за кермо і заводить свій трактор. Весь автобус трясе, дим йде в салон, але ми нарешті рушаємо.

Виявляється, що моя співрозмовниця везе каченят, які всю дорогу верещать і намагаються вистрибнути з ящика. Вона говорить з ними, як з дітьми. Правда, спочатку лагідно, а потім сердито із мотивами ненормативної лексики.

Та одному каченяті все таки вдається вирватися на свободу. Воно падає на підлогу і швиденько зникає під сидінням. Жінка нахиляється, щоб його зловити, але з ящика, наче рідина висипаються одним за одним жовтобокі дзьобастики і розбігаються по салону.

– Чекайте! Чекайте! – кричить жінка, наче качки її послухають і повернуться назад. – Лови!

Останнє було до мене. Я кинула свої бутлі комусь на ногу і почала допомагати їй ловити каченят. Всі стали лементувати, хтось реготав, хтось впав на підлогу і поліз під сидіння, витягаючи звідти повні жмені каченят. Водій лише глянув у дзеркало і ввімкнув магнітофон. В салоні заграло “Какая осень в лагерях..”, ніби під музику дивитися на то все було веселіше…

Отак ми й не спамяталися, як приїхали в село. Втомлені, мокрі від поту, розпашілі від ловлі качок, вивалилися з салону на головній вулиці села. Всі реготали і були вже, як одна сім’я. Водій посигналив нам і поїхав назад в місто. А ми щасливі поспішили по своїх справах.

P.S. Жодне каченя під час поїздки не постраждало.

Воксана ШВАРЦ

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ