Як воїн АТО в Тернополі з корупцією боровся

Ми з Вітькою давно вже друзі… Давно – це від 2014 року… А рівно за рік, коли зимового вечора опинилися в одному окопі – ледве не отримали квитки на той світ… Перестрілка була, якщо так можна сказати, запланована, але більше постраждав Вітька – сильне поранення ноги. Потім, коли вже його супроводжував до лікарні, я, тільки не смійтеся, випадково зашпортався і на слизькій зимовій (лікарняній!) доріжці отримав і собі перелом стегна! Отак і опинилися в одній палаті і це спільне лікування здружило нас ще більше. Правда, якщо я виписувався з ціпком на реабілітацію, то побратим, на жаль, отримав посвідчення інваліда. Ампутували гомілку…

Час і нова моя служба роз’єднали нас на якийсь період, та ось я запросив його в гості – подивитися на красивий каштановий Тернопіль…

Припаркували його машину на стоянці в місці, яке не мало позначки «для інвалідів». Але чого б нам переживати? Маємо всі права на безкоштовну зупинку, адже відповідні «спеціалізовані» місця були зайняті машинами «не за призначеням».

За якийсь час повертаємось – паркувальник вже до нас поспішає зі своїм «касовим апаратом» і пред’являє рахунок для оплати готівкою.

Х-м-м-м. А чого не в банкоматі?

– Я не буду платити за стоянку, у мене посвідчення, – спокійно відповідає Віктор і вже збирається відчиняти машину.

– Це платна стоянка, – наполягає на своєму наш «опікун».

– У мене посвідчення, ось, – Віктор киває на значок на лобовому склі машини, паралельно подаючи милостиню жебраку, який проходив мимо.

Наглядач не збирається відступати, і я, знаючи запальний характер друга і його загострене відчуття справедливості (за що ж боролися?! Чи ногу він втратив за те, щоб хабарництво і далі процвітало?!), гарячково думаю, якби то уникнути «рукопашки». Думаю, зараз як мій побратим пожбурить у немудрого дядька гранатою, то потім вже пізно буде розбиратися, хто правий, а хто винний.

– Так, ми викликаємо поліцію, – голосно привертаю до своєї особи увагу я.

Треба віддати належне – приїхали оперативно і поставили на місце хамовитого паркувальника… Обійшлося для нього також усним попередженням і отриманням обіцянки «викликати поліцейських коли «інвалідні» місця займатимуть «тупаки».

І все-таки соромно було мені і перед Вітькою, і перед самим собою… і перед тими, хто так рано покинув Україну та Землю… Не хочеться бути «гарматним м’ясом» і говорять скрізь про те, що гібридна війна – потрібна. А кому? Оце вже питання не до мене.

Записала Наталія ВОЛОТОВСЬКА