Тернополянка довідалася про деякі таємниці чоловічого монастиря

1
1630

17201338_1766961936965128_5026721805944881066_n“Український Афон” – так здавна називали монастир – Манявський Скит. Про історію та сучасність цього святого місця, про пошуки мирян і ченців відповідей на духовні запитання у стінах монастиря та про вплив Інтернету на духовний розвиток людини – розмова тернопільської журналістки Ірини Скоробогатої із намісником Манявського Хресто-Воздвиженского чоловічого монастиря отцем Феогностом (Бодоряком)

Отче-ігумене Феогносте, розкажіть нашим читачам, який уклад життя монахів у монастирі?

– Наш щоденний розпорядок такий: 6.00  ̶  ранкові молитви. Полуношниця; 7.00 – Утреня, 1 -й час; 8.45 – 3-й час, 6 -й час; 9.00 ̶  Божественна літургія; 15.00 ̶  Акафіст до Манявської Божої Матері “Ізбавительниця ” або ж до прпп. Іова та Феодосія Манявських; 18.00  ̶  Вечірня. У неділю й святкові дні о 10 год   ̶  Божественна літургія.

Усього у нас 10 монахів і у перервах між службами кожен має послух, тобто певну роботу, яку благословляє ігумен (намісник монастиря) або ж настоятель монастиря – митрополит Івано-Франківський і Галицький Іоасаф. У нас своє господарство: городи, заготівля дрів, кухня і трапезна, пекарня. Кожен монах має своє місце й працює там.

Мешканці монастиря працюють самі на себе, бо чекати, коли хтось принесе-подасть – не можна. Треба самому трудитися. Як каже Іоан Золотоустий: «Хто не працює, той не їсть».

Згідно ваших спостережень, що шукають миряни, які приходять у монастир на молитву?

– Господь нам каже: «Прийдіть до мене всі струджені й обтяжені, заспокою вас». Сьогодні є дуже багато проблем у людей і перша проблема — духовна. Багато мирян не знають, що робити зі своїм життям, як праведно й правильно жити. І приходять до монастиря саме з такими проханнями і потребами.

Наприклад, ми зараз працюємо, як і уся наша Церква, у напрямку допомоги воїнам АТО. От нещодавно, жив у нас протягом місяця солдат родом із Києва, після реабілітації: сповідався, причащався, ми з ним бесідували на різні теми. Він жонатий, має дружину, синочка 2 рочки.

Побачив на його прикладі, що багато запитань є у людей про життя у сім’ї. От ця молода людина, йому 26 років і не знав, як виховувати дитину, як правильно, по-християнському поводитися із дружиною.

Також, багато прихожан приїжджає і телефонує з різних куточків України. Наприклад, телефонує мені нещодавно жінка з Чернівців і просить поради: захворіла у неї дочка на тому ґрунті, що чоловіка її забрали в АТО. Лікарі розводять руками і кажуть, що не знають, що робити. Я почав питати, що ж саме турбує. Пояснила, що відмовляють нирки в дочки, важко дихати, серце погано працює і багато іншого незрозумілого. Я відповів, що скоріше всього – це симптоми духовної хвороби, яка розвинулася через ослаблення нервової системи. Я порадив, безумовно, сповідь, причастя, молитву – і це заспокоїть. А чому саме це має допомогти у складній життєвій ситуації, хтось може поцікавитися?

Бо сьогодні, хочемо ми чи ні, світова павутина інтернет впливає на людину дуже сильно. Відійшли традиції, які побутували в українського народу, коли бабуся, мати молилися за сім’ю ввечері, вранці, перед їжею, після їжі. А сьогодні людина снідає і читає новини в інтернеті, а не молитву. Люди самі віддаляються від Бога. Хтось може сказати: «Бог нас не чує». А я відповім:  «Ні, Він чує».

Але коли Бог рятує людину? Коли вона простягає руку, коли хоче допомоги. Він не може допомагати комусь, коли він чи вона не хочуть приймати Його підтримку. Як кажуть у народі, що під лежачий камінь вода не тече. Так само і в духовному житті. Ми повинні працювати над своїм духовним розвитком, повинні трудитися. Інакше не дано стати духовно кращим, і бути інакше не може.

Багато хто б заперечив, що зараз час швидкого інформаційного обміну й по-іншому не вдається людям встигати жити, працювати…

– На таке я завжди відповідаю, що годинник як йшов своїм темпом, так і йде уже тисячі років. І все залежить від самої людини. Ми не вміємо користуватися такими земними благами, як телефон, комп’ютер. От яка б трагедія для більшості сталася, якби зараз людям забрати телефони? (сміється). А відносно недавно, люди ще просто писали листи…

Звичайно, ніхто не каже, що не користуйтеся телефоном чи інтернетом. Просто, ми повинні з розумом до цього ставитися.

А чи можна ченцям у монастирі користуватися цими засобами зв’язку?

– Лише при потребі. У нас є комп’ютерний клас для студентів-богословів. Я користуюся як намісник, але по роботі: монастирський сайт наповнити, новини почитати нашої Церкви й світські новини. Телефоном можна користуватися, щоб зателефонувати до рідних.

Ми уже згадали й про іншу категорію людей, колишніх мирян, які у свій час прийшли сюди, щоб залишитися й прийняти чернечий постриг. Що є вирішальним фактором для людини для прийняття такого рішення?

– Згідно монастирського статуту ми приймаємо всіх чоловіків, які бажають залишитися у цих стінах: працювати та молитися. Правда, бажаючих є багато, але залишається мало. Чернецтво – це покликання Боже. Потрібно відчути покдик Божий, служити Йому та людям, віддалитися від усього, відмовитися від мирських утіх. Це дуже важко, але коли вже це зробиш – тоді вже дуже легко. Якщо кажуть, що монашество – дуже важко, то це неправда. Якщо кажуть, що дуже легко – це теж неправда. Життя – це ж узагалі постійна боротьба. Чи в миру, в світських людей, чи у ченців, чи у священиків на парафіях, в кожного свої є проблеми. Кожному Бог дає своє і ми повинні йти і трудитися.

– А яку перевірку проходять претенденти, які прагнуть стати монахами?

– Не всі відразу стають монахами. Спочатку чоловіки живуть у якості трудників, послушників, які працюють тут на славу Божу, моляться, вникають у наш чернечий устав. І якщо людина має благий намір і зарекомендувала себе як смиренна, послушна, молитвенна, стримана, а це може тривати рік, два, три роки, вона приймає чернечий постриг. Все залежить від духовного стану людини, яка приходить.

– Отче-ігумене, розкажіть про свою особисту історію. Як ви почули зов Божий та поклик до чернечого служіння?

– Моя історія дуже довга. Я прийняв монашество у 18 років. У дитинстві я дуже хворів і не так часто як би мало бути відвідував храм Божий. Але прийшла біда і змусила мене звернути свої думки й душу до Церкви. Я відчув, що це мені подобається і стаю здоровішим у храмі. Після школи вирішив вступати в Івано-Франківський Богословський Інститут. Під час навчання, нам, студентам, організували поїздку сюди і перший мій візит до монастиря таке справив на мене незабутнє враження, що виникло бажання завжди тут бути.

Важливо додати, що, тут, на території похований ігумен Іоан (Гринюк) (1965-2002рр) – духівник монастиря, який був великою людиною, прозорливим, виганяв бісів із людей. Одного разу, коли я ще був студентом, у мене загорілася вночі келія, я спав, а отець Іоан розбудив мене, таким чином врятувавши мене. І після цього випадку, я почув, можна сказати, крик у душі про чернецтво: «Якщо не ти, то хто?». І так я прийняв чернечий постриг у 2008 році.

– Для вас, як для молодого намісника, які найважчі виклики у такому служінні, адже потрібно займатися й питаннями адміністрування, господарського життя монастиря, приймати паломників й розвивати уже набуті здобутки?

– У житті легких шляхів нема і ми їх не шукаємо. Слава Богу, завжди є на допомогу владика Іоасаф. Якщо я щось не можу сам вирішити, владика завжди підказує. От зараз працюємо над добрим задумом і просимо Бога, щоб укріпив наші сили для будівництва невеличкого готелю на 50 людей, щоб можна було паломникам переночувати і помолитися.

Також, окрім обов’язків намісника монастиря, я також є ректором Івано-Франківського Богословського інституту.

Його перенесли з Івано-Франківська в Маняву і знаходиться тепер він на базі монастиря. Навчається у нас 80 студентів. Бог допомагає і скрізь встигаємо. Викладачі приїжджають на пари, також і наша братія викладає, ті, хто має духовну освіту.

Я і сам ще пишу кандидатську дисертацією на тему: «Внутрішнє життя монахів Великого Манявського Скита у XVII – XVIII ст.: в контексті православного вчення про спасіння». Дуже хотілося б, щоб напрацювання у дослідженні були втілені у життя Церкви на Славу Божу та для розбудови нашої святині.

Всі ми розуміємо, що у Богословський інститут приходять дуже різні молоді люди: з різних сімей, з різними цілями, життєвим досвідом. І до кожного потрібно підібрати свій підхід, щоб допомогти зрозуміти студенту свої життєві пріоритети та завдання. Ви, як керівник навчального закладу, які цілі ставите перед собою у навчанні студенства?

Передусім, ми не маємо на меті, щоб студенти переходили в чернецтво, а намагаємося, щоб з них вийшли хороші люди. Час покаже, чи молода людина буде священиком, бо не всі семінаристи стають священиками, чи він залишиться в монашестві, це його буде вибір. Як каже Господь: «Багато покликаних, але мало буде обраних». Кожному Бог дає своє.

Я намагаюся пояснювати і братії, і викладачів закликаю казати так, що ми з людиною повинні спілкуватися й допомогти розібратися їй, що вона може. Вимагати щось надзвичайне від студента неможливо й неправильно. Людина повинна робити те, що вона вміє, що їй подобається. Звичайно, можуть бути винятки – це послух в монастирі і заради смирення цей послух потрібно виконувати, а не перебирати. Семінарист як губка втягує все, тому ми повинні направити його на правильний шлях. Я сам колишній студент і залишився в монастирі. Я живий приклад, як може направити кожного з нас Господь. І це має бути вибір самої людини та її покликання.

Бувають випадки, що люди залишають і чернецтво, і священство. Так трапляється, коли людина бере не свій хрест. Краще сім разів відміряти, а раз відрізати. Будь-який вибір, який стоїть перед людиною вона повинна переосмислити, переважити, виносити і тоді приймати рішення. Бо монашество повинно бути раз і назавжди, до кінця днів своїх. Ти повинен боротися, якщо взявся за це.

Звичайно, було б добре, якби більше людей приймали монашество. Бо ми знаємо, що монахи є воїни Христові, вони під особливим покровом Божої Матері.

Про афонських монахів кажуть, що доки живуть вони на Афоні, доти тримається наш світ. І знову ж, чому так? Тому, що вони моляться. А чим більше ми молимося за людей, один за одного, тим світ стає  більш Божий, світліший. А коли люди йдуть в суєту, живуть в марноті і час пролітає, а ти нічого корисного не приніс, тоді це даремно прожите життя. Я вважаю, що неправильно – жити лише в роботі, в суєті.

Ми повинні дати за своє життя звіт перед Богом: що я зробив за своє життя, що досягнув, що я здобув, які таланти я надбав, а які закопав. Чи взагалі я й не збирався працювати, а відразу закопав. Ми сотворені для вічного життя, але вічне життя чи ми увійдемо чи ні – залежить від нас. Якщо людина живе духовним життям, в монастирі чи в Церкві, я вірю, що отримає за це Спасіння. Каже Господь: «Хто не живе  в Моєму стані, той життя вічного не може мати».

Звичайно, суть людського життя й полягає у розвитку того доброго, що закладено у наших душах. Також Бог нам дає гідний зразок для наслідування, історія якого залишена у Біблії, а саме створення Землі та усього живого на ній. Тобто й ми повинні творити те, що кожному із нас під силу. Хто ж і коли побудував храми й приміщення, які ви мені сьогодні показали, а ті з читачів, які ще не мали нагоди тут побувати, побачать на фото?

На території монастиря є багато давніх приміщень з 17 століття, а є ті, що відновлюються з 1998 року. В цьому році монастир передали Церкві, до того часу тут був музей. Завдячуючи настоятелю – владиці Іоасафу монастир відродився у швидких темпах. За цей час був побудований великий дерев’яний собор і Благовіщенська церква, відновлена церква Бориса і Гліба, підземельна церква зараз відновлюється, відкриваємо каплицю гробу Господнього, відродилися два скити. Відразу над нами Вознесенська гора, на ній Вознесенський Скит – насельників ще не має, бо не завершене будівництво церкви. Є у нас також Свято-Преображенський скит, 2,5 км від монастиря, 5 людей там живе. В 2013 році ми його відродили, а також адміністративні будівлі і будинок настоятеля на території монастиря.

Поясню ще окремо, що взагалі таке «скит». Це територія менша від монастиря, люди, які бажають жити за строгішим уставом, порівняно з монастирем, приходять сюди.  І походить від слова «скитатися».

Також Манявському монастирю підпорядковується 3 менші монастирі: Свято-Преображенський; у м.Долина – Свято-Михайлівський скит у якому зараз є 6 монахів і в м.Калуш, с.Олень  – Свято-Благовіщенський скит, де трудяться 3 монахи. Кожен з монастирів забезпечує себе. Багато допомагають люди: продукти, закрутки, картопля. Люди у нас дуже добрі, велика їм за це подяка. Також хочемо залучати людей, які вміють шити, щоб допомагали нам із виготовленням підрясників, облачення, пошиттям необхідних речей для храму.

Ірина СКОРОБОГАТА

Продовження читайте незабаром на сайті Про Те

 

1 коментар

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ