Тернопільський письменник Олександр Вільчинський проміняв Париж на автомобіль

У школі вперше сів за кермо гусеничного трактора. Його називали «Молдаванин». Там все було просто. Один важіль направо. Інший – наліво. А от машиною вчився керувати десь в 30 з гаком років. Це пізно.

Тесть мав «Запорожця» з ручним гальмом. Він – інвалід війни. Був без ноги. Я починав їздити на його машині, коли ми вже тестя забрали до Тернополя. А син у 15 років брав «Запорожця» з гаража без дозволу і катав своїх однокласників кругом школи. Штрафували їх.

Поміняв уже три машини. Коли писав свій перший роман «Неврахована жертва», там герой – майстерний водій. Я тоді ще не був майстерним водієм і видавав бажане за дійсне. Уявляв, що то я так гарно машиною керую. Потім автоматично навчився. Простий метод – практика їзди.

Давно нема «Запорожця». Він мав властивість час від часу заглохнути. Де я тільки не глох. Їздив «Запорожцем», але мав мобілку. Телефонував дружині або синові, що я там заглох під Чернихівцями. Раз – під Ланівцями. Один раз в Тернополі. Вони присилали знайомих на допомогу. Раз із сином їхали з села, співаючи «Червону Руту». Заглохли. Почалася гроза. Перед грозою встиг ще сина посадити до чужих людей, щоб сказав мамі, де я. Чоловік і жінка їхали на Тернопіль. Син був у 5-му класі. Це був кінець дев’яностих. Тоді ще мобільного я не мав. Блискає, гримить. Правда, один чоловік мене взяв на буксир. Я возив із собою міцний шнурок. На допомогу вже їхав мій співпрацівник Василь Гетьман із кумом. Дружина їх видзвонила. Ми – розминулися у Шляхтинцях. Після того за кермом не співаю.

Коли отримав гран-прі «Коронації слова», спочатку мріяв поїхати в Париж з дружиною. У Париж не вийшло, то ми купили іншу машину. То була 7-ма модель «Жиглів». Це 2003 рік. Премія – 20 тисяч гривень. На той час – значна сума. Долар –  по 4 гривні. Мінус податки з премії і вийшло близько 4 тисячі доларів. Ще трошки доклали і купили автомобіль. Кілька років їздили на ньому із сином. Незначні аварії були. Потім її продали. Ще трошки доклали, кредит взяли і купили вже теперішню нашу машину. Це «Дачія-Логан». З великим багажником. Дуже мені підходить для риболовлі. Можна човен надувний покласти, сумку велику з вудками, насос, пакети з приманками, дошки для човна. Весла влазять впоперек. З 11-го червня і десь до середини вересня я їжджу з повним багажником рибальського причандалля. Переважно до Івачева.

Автомобіль вже сприймаю, як живу істоту. Як ввечері виходжу з машини, подумки кажу їй: «До побачення». Влітку за кермом буваю цілими днями. Я вже з нею зріднився. Відчуваю її як продовження себе.

Наталя ЛАЗУКА