Як тернополянці стало мало прибутку у 1000 євро

Історія ця від моєї товаришки з листування – жінка попрохала, щоб я розповіла читачкам, аби були в житті пильні… Ну що можна сказати? Такого щодня очікувати, то можна і сказитися, вишукуючи приводи та мотиви для суперечок. І все ж – попереджений, значить, озброєний.

От жили собі не баба і не дід, а середнього віку чоловік та жінка. І діток вже надбали, і квартирку-машинку… Ще тільки песика не вистачало. То як виїжджали на природу чи рибалку, додумалися хоч позичати сусідського мопса. Воно ніби й пес, але так хрюкає та хропе, як спить, що тимчасові хазяїни з полегкістю зітхали, коли віддавали його назад.

Августин (ну як його інакше тут назвати, якщо мав довгого хитро-лисячого носа та руду копицю волосся) був начальником юридичного відділу приватного вишу. А жінка Віолетта (кучерики, румʼяні щічки, пишні сукеночки і все таке) працювала на кафедрі того ж таки закладу викладачем.

«Якось треба було для наукової статті мені підібрати обширний список літератури, а так як справа ця доволі марудна і тривала в часі, то чоловік запропонував звернутись до бібліотекаря, який цим займається. – написала мені Віолетта. – Та й гроші, зрештою, отримує за свою роботу.

Узагалі, бібліотекарів там у нас є кілька, але я собі вирішила піти до Зої. Думаю, гляну, з ким то мій чоловік збирається їхати на закупи. Поясню: Авгуся зібрався їхати своєю машиною закордон, на різдвяні розпродажі, та й вирішив взяти через інтернет-сервіс бла-бла-кар попутчиків, щоб зекономити на бензині. Ну а однією з них мала стати Зоя… Вигода мала бути усім – чоловікові компенсується затрата на дорогу, а Зоя собі з’їздить на ярмарку з користю для своєї численної сім’ї .

Минув тиждень, чоловік приніс додому чималеньку папку з відкопійованими публікаціями. Роздивляюсь і серце радіє: «От вже ж молодчинка! Як глибоко і обширно провела пошук документації!». Так вже гарно книжниця  попрацювала, що я вже й не знала, як нарадуватись. Йду в бібліотеку, думаю, «подякую» їй.

І тут, як це часом буває в житті, втручається рука долі – стрічаю давню подругу. Часу у нас було доволі, то й вирішили піти в найближче кафе – потеревенити. Ну заодно й питаю її, чи знає таку-то Зою, з бібліотеки. То як моя Ірця вчула теє – так і змовкла. Виявилось, Зоя – сусідка з її села, то у неї мама по італіях працює, так доходу в них – 1000 євриків на місяць. Вистачає і на 2-поверховий будинок, і на трійко дітей, ще й на чоловіка-лежебоку.

«Хіба що в Польщі тій будуть справді такі розпродажі, що за купівлю даватимуть ще й 30 % від вартості тому, хто купує. Отоді повірю, що вона, Зоя ваша, зекономить».

Тут вже була моя черга змовкнути…

100 гривень, що приготувала для Зої в якості подяки, так і залишились того дня в моєму гаманці. І наступного тижня теж. Бо щось перестала я вірити сама собі, що їй, скромній бібліотекарці, яка хай навіть і понаднормово попрацювала над моїм запитом, вони згодяться… Зрештою, може не тільки на 100 гривень вона претендує?

І от що маю робити тепер? Як пущу його з такою Зоєю, то чи на закупи вони поїдуть? А я ж бо вважала його таким завбачливим і економним!

Коротше, як кажуть, жінки вміють закочувати не лише очі та слоїки, а й «закатувати» шикарні скандали. Оскільки Зоя виявилась «змією особлІво ядовитою», то перепало моєму Августику і на горіхи, і по макітрі. Може й незаслужено? Але краще перестрахуватись. Хай знає тепер-ка, як на закупи їхати й економити».

Наталі ВОЛОТОВСЬКА