Жителька Тернопільщини створює музей української минувшини

Я живу в селі Мирове, що на Тернопільщині. Мені 60 років, – розповідає Тетяна Софронівна Правдюк.

Із виходом на пенсію життя тільки починається. Так і сталось для мене. Я почала збирати у нас вдома колоритний музей української минувшини, вік деяких експонатів більше століття. – пише «На пенсії».

Така ідея виникла після поїздки у Київ на зйомки програми «Фольк-music» у 2013 році. Я є учасницею народного фольклорно-етнографічного колективу «Мирівчанка», а моя мама Єлизавета Андріївна Дмитришина (Завадська) теж в минулому співала в церковному хорі та є джерелом фольклорних традицій.

В Києві було представлено прекрасні експонати старовинних чоловічих та жіночих вишиванок, костюмів, які знаходились у фойє  Першого національного телеканалу. Побачене надихнуло мене створити власний музей, аби залишити та передати  пам’ять про український побут та душу народу.

Усі експонати збирались роками: 30 вишитих рушників, 6 жіночих сорочок, 4 чоловічих вишиванки, 3 вишитих килими, 25 подушок, 8 килимів зроблених на верстаті, коловоротки, ночви, гребінці якими чесали вовну, 2 дерев’яні ліжка, одному з яких 120 років, глечики, в які наливали молоко, радіо 1954 року.

Колись у сім’ї був ткацький верстат, на якому з пряденої вовни виготовляли килими, та, на жаль, він не зберігся, однак зараз у музеї знаходяться складові верстата – човники, цівки, начиння та інше.

Основна частина вишитих речей – справа рук моєї мами, вона виготовила їх ще у роки свого дівоцтва, їй у квітні 2016 року виповнилось 85 років, і вона ще хороша господиня, яка й досі справляється з голкою та ниткою на полотні, в’яже шкарпетки та передає українські традиції молодому поколінню.

Також мій чоловік Анатолій Іванович привіз чимало старовинних речей від своїх родичів із села Кудлаївка. Також серед експонатів багато подарунків із нашого села та навколишніх сіл, від друзів, знайомих, родини і просто добрих людей.

Є в музеї портрет Т.Г.Шевченка, куплений ще у 1930 році. Стіни прикрашають  килими, на яких красуються пишно розквітлі маки, вишиті у 60-70 роках минулого століття. До сьогодні пам’ятаю, як ходила пішки вісім кілометрів у сусіднє село Онишківці, та перемальовувала із готової роботи квіти, а тоді вдома вишивала їх разом із мамою. Моїй дочці та онучці також передалась любов до роботи. Дочка Наталя вишиває бісером ікони, в’яже, вишиває сорочки, та плаття. А онучка Оля робить ляльки-мотанки, в’яже барвисті килимки.  На нашому подвір’ї красується лавка на великих дерев’яних колесах від воза.

Що ж до музею, то це клопітка праця, яка радує мою душу та серце, приносить радість. Я втілила свою мрію в життя, яке будуть продовжувати мої діти та внуки, започаткувала власну традицію – увіковічнювати історію нашого краю.