Тернополянин розповів, як колядники блукали через заметіль

– Давайте цього року зробимо свій вертеп, – сказав якось у 90-х ще у жовтні Славко і ця ідея нам всім одразу сподобалась.

В сільському “старшому” вертепі була дідівщина – щоб грати за ласих “лихих” персонажів – Дідька, Смерть чи Жида – тре було два чи три роки відібігати за “святих”. А це було дуже нудно – цілий день волочитись по морозі пастушком в солом’яному брилі, підперезаним крайкою чи янголом з важкими фанерними крилами і зіркою. От ми і придумали лайвхак, як одразу перескочити до привілейованих ролей.

Сказано-зроблено. За пару заходів Славко скупив в спорттоварах весь запас рибальських дзвіночків, дістали кожуха, прекрасного довгого кінського хвоста на жидівську бороду з кобили, що здохла у них минулого літа, на фермі з примерзлого в лід коров’ячого черепа я відбив пару прекрасних рогів на маску Дідька. З підручника анатомії було старанно перемальовано Смерть. Кожен костюм, кожна деталь чи аксесуар було зроблено власноруч.

Мушу зауважити, що сам процес підготовки був надзвичайно захопливий, мабуть навіть цікавішим за саме, власне, вертепування. За два місяці до Різдва в старій закинутій хаті організовується так звана “дача” – місце репетицій та підготовки.
Дебют вийшов навіть успішнішим, аніж ми сподівались. В силу того, що ми були ще підлітками і в кожній хаті пили набагато менше за старших – то колядували набагато рівніше і сценарію дотримувались аж до вечора.

Слава нас випереджувала, бо люди перепитували молодший ми вертеп чи ні і, почувши ствердну відповідь, радо приймали.
Взагалі, це був шикарнючий період – бігати, колядувати, дурачитись, безкарно цілувати дівчат, обмазуючи їх сажею та помадою, якими ми щедро пастували свої маски.
Але двом вертепам в одному селі затісно, ми зробили хід конем – пішли на сусідній віддалений хутір, де свого вертепу не було і будь-який приїжджий ентертеймент сприймався на ура і збирав аншлаги.

Ми пішки через засніжене поле пару кілометрів пішли туди, все вдалося навіть краще, аніж очікували. Але, вертаючись назад, потрапили в снігову заметіль. Я дотепер згадую ту картину – абсолютно сніжне біле безкрайнє поле, навкруги завірюха, сніг по пояс. Йти важко, орієнтуватись практично нереально. Йдеш, йдеш, йдеш і не можеш зорієнтуватись де ти є, як казав фірман з Крихівців.

Я був тоді в костюмі Дідька – вивернутий дідів кожух, хутряні штани, обвішаний мідними дзвінками. І вила, обмотані синьою ізострічкою, на кожному з двох зубців – дзвіночок. Я запхав вила в сніг, щоб мати хоч якийсь орієнтир у швидкості. Ми йшли десь хвилин десять – і, повернувшись, я побачив ті вила за метрів 50 від себе.

І хоч з того часу пройшло вже більше 20 років, іноді, оглядаючись, я все ще бачу ті вила.

Володимир ГЕВКО