Помилка, яка ледь не стала фатальною

Історія ця трапилася у файному місті Тернополі. Оскільки ж Тернопіль часто називають не так маленьким містом, як маленьким селом, у якому обов’язково знайдеться якийсь спільний знайомий, то я не вказуватиму ні мікрорайон, ні номера маршрутів громадського транспорту.

Ще зауважу, що попри розповідь від першої особи, трапилася вона не ні мною. Мені розповів товариш, який почув її від свого товариша, якому, у свою чергу, її також розповів товариш. Але попри таку довгу передачу з вуст у вуста, вона цілком реальна. Отже…

Усі ці знайомства через «другі руки» – справжня дурниця, думав я, їдучи на зустріч з жінкою, з якою мене вирішила звести одна знайома. Вона чомусь поставила собі за мету влаштувати моє особисте життя. Усі намагання спротивитися цьому розбивалися об її наполегливість і врешті-решт я вирішив, що простіше один раз погодитися, ніж постійно переконувати, що це смішно і все одно не дасть жодних позитивних результатів, тому що людей парують на небесах, а не ось так з чиєюсь допомогою.

І ось поголений, зачесаний, з шампанським, цукерками, але таки без краватки, бо вперто не ношу цей аксесуар чоловічого одягу, я їхав у маршрутці на зустріч своїй долі, розмірковуючи, як же все це буде відбуватися, як себе поводити і про що вести мову, коли хтось наступив мені на ногу. Я глянув на черевик і миттєво очі стали сумними, стільки часу витрачено, щоб довести його до блиску і тепер все дарма, чистота зіпсована чітким відбитком чиєїсь підошви. Тяжко зітхнувши, повернувся до своїх думок, але не надовго, така ж доля спіткала і другий.

Стало цікаво, кому ж це так припали до вподоби мої ноги – якась жіночка ніяк не може вмоститися.

– Розумію, що в маршрутці тісно, але мої черевики таки не бульвар, – спробував пожартувати, сподіваючись отримати хоча б вибачення.

І отримав… Ніколи не думав, що моя скромна персона може викликати стільки епітетів і порівнянь. Від несподіванки аж втягнув голову в плечі. Я так і не дослухав до кінця, кого їй нагадую і що вона про мене думає, вийшов на дві зупинки раніше.

– Твоєї ще нема, запізнюється, – забираючи цукерки і шампанське, сказала знайома. – А ти чого якийсь такий?

– А, – я лише махнув рукою і пішов до кімнату, щоб хоч трішки заспокоїтися. Сидів у кріслі, намагаючись глибоко дихати. З цього стану мене вивів дзвінок у двері і я почав прислухатися до розмови в коридорі.

– Вже чекає, та не переймайся нормальний мужик. Ти щось не в настрої?

– Уявляєш в маршрутці на скандал нарвалася, випадково наступила на ногу якомусь, так він мені таке влаштував, мене ще в житті так ніхто не обзивав.

По моїй спині побігли мурашки. Оце так, оце ситуація, то це ще я її обзивав? Познайомитися кажете, ну дякую, знайомі вже і з мене цього цілком досить. Ховатися десь в кімнаті не було жодного сенсу і я вийшов на балкон. Другий поверх, не так вже високо і я стрибнув.

– Ой, – від різкого болю у лівій нозі я, напевно, втратив свідомість, бо коли розплющив очі, наді мною схилялися двоє, знайома і та, вірніше, зовсім не та. Це була не та з маршрутки. Це була не вона – інша, приваблива, з приємною, лагідною посмішкою і здивованими очима.

А дивуватися було чому. Я лежав на землі, тримаючись за ліву ногу і заходячись від сміху, говорив щось про квіти, які забув купити і ось вирішив за ними збігати.

На щастя, обійшлося без перелому. Сильний вивих, ліва нога в гіпсі, я лежу в лікарні, а вона кожного дня приходить мене провідувати.

Можливо у цих знайомствах через «другі руки» таки щось є…

Руслан ДОРОТЯК