«Я така ж людина, як і всі, тільки з бородою і в підряснику», – Євген Заплетнюк

0
778

13716240_407304939440179_1165935051455745138_nТрохи шось викладав. Трохи шось молився. Трохи шось писав… Так про себе каже протоієрей Євген Заплетнюк. Священиком став у 20 років. Після школи навчався на богословському факультеті Кременецького ліцею, потім була Тернопільська духовна семінарія та Київська Духовна Академія, аспірантура. Євген Заплетнюк родом із Микулинців Теребовлянського району. Останні кілька років живе у Тернополі. Розповів сайту ПРО Те про себе.

Виховували мене хто як умів – кожен по своєму. Не применшуючи заслуги батьків і родичів, напевне треба буде визнати, що я виріс зовсім на них не схожий. А це означає, що я не дуже когось тоді слухав. Та й зараз не дуже когось слухаю.

Років з десяти був переконаний, що стану священиком. Це було цілком свідомим і дорослим  рішенням школяра, яке неможливо людині нав’язати. Коли я вчився в школі, до церкви ходити ще не дуже дозволяли.

Священство дає чоловіку можливість у повній мірі проявити свої таланти, і що головне – використовувати їх у тій сфері, яка завжди приносить людині бонуси. Не скажу, що вони завжди бувають у виді  грошових знаків. У когось – може й так. Мені Господь дає щось значно більше.

Священство це важкий хрест, а не нагорода. Тому, з точки зору прагматика, якщо любиш людину – порадь їй щось спокійніше, ніж священицький сан. У каскадерів і паркурщиків робота набагато спокійніша.

Найчастіше моя найбільша проблема – я сам.

13781793_410350065802333_1182586247007620747_nСпробував усі соціальні мережі, які лише можна було спробувати. Коли мав більше часу, міг дозволити собі просто так сидіти в Інтернеті та розважатися, постячи жартівливі статуси. Потім це «переріс» і видалив свій  розважальний аккаунт із кількома тисячами активних підписників. Зараз в мене діє офіційна сторінка у Фейсбуці, де можна прочитати мої тексти, побачити відео чи послухати аудіо.  Іноді я відповідаю на питання гостей чи консультую, як священик.

Мрію повернутися до викладацької роботи. На жаль, це поки неможливо. Але там, десь у мріях, я викладач богослов’я чи філософії в якомусь «виші», і безперечно,  ще літератор. Обожнюю писати тексти різної якості. Можливо, ще б був непоганим психологом, і навіть – знову редактором якогось поважного видання.

Боюся одного разу прийти до храму, і відчути, що я вже нічого там не боюся. Лякає найбільше те, що мій «начальник» на Небі точно знає, що я можу зробити для людей, а чого не можу. Тут уже не схитриш і не викрутишся.

Страх – це захисна функція організму. Це не лише причина для неврозів, але й спонука думати й жити завтрашнім днем. Якщо я буду жити так, як треба, то боятися нема чого. Звичайно, краще бути багатим і здоровим, аніж бідним і хворим. Однак, вся людська біда полягає в тому, що ми боїмося не того, чого потрібно боятися. Коли живеш в парадигмі християнських цінностей, то не кожна людська втрата є втратою, і далеко не кожне надбання є надбанням.

Обережність – від страху. Якщо страх людський – це початок неврозів. Якщо це страх Божий, то він, за словами Біблії – початок премудрості.

Старість – це неприємність, але не надто вже й шокуюча. Знаю, що навіть смерть тіла – це ще не мій кінець. Я б боявся старості, коли б на світі старів я один. А так, поки старіємо ми всі разом одночасно, старість окремої людини не так відчувається. Зрештою, старість – це не цифра в паспорті, це те – як себе відчуваєш.  Можливо моя лисина і борода роблять мене ззовні старшим, але внутрішньо я себе відчуваю  себе мінімум на 10-15 років молодшим.  Зберігаю внутрішнє самовідчуття десь на рівні старшого студентства. Це складно пояснити, щоб не заробити собі якийсь діагноз, але я точно знаю, що  про старість мені говорити  ще надто рано! Парадокс цього стану полягає в тому, що саме в тепер мені найбільш комфортно, цілком приймаю себе таким, яким я є. Звичайно, було б добре бути трохи тоншим і більше кучерявим, але це ж не про вік, а зовнішній вигляд.

13267777_389534424550564_6070647720935955610_nЯкщо день почався з п’ятої-шостої години ранку, а закінчився о восьмій вечора – я відчуваю себе щасливим від того, що зміг десь себе використати, і можливо, навіть принести якусь користь людям. Бувають дні, коли настільки фізично виснажений, що нема сил навіть вечеряти, але мусиш це зробити, бо наступний раз можна буде їсти аж завтра в обід, після Літургії. Обожнюю такі дні.

Гроші – це можливості, але не всі. Існує чимало речей, слава Богу, які за гроші не продаються. Ти можеш купити повію, а не любов. Ти можеш дозволити собі відпочинок на Канарах, але це тебе не врятує ні від раку, ні від авіакатастрофи, навіть від діареї тебе нічого не врятує. Одна малесенька судинка в голові лопнула і все. Всі твої мільйони і мільярди ділять інші люди,  при чому, серед них буде немало таких, яких ти навіть і не знав і в очі не бачив. Яка ж тут всемогутність?

Впевнений, що людська гідність не продається ні за яку ціну. Відкрийте Вікіпедію. Що там пише про людей? Хіба має значення який автомобіль у тебе був, чи скільки кімнат було в твоїй квартирі? Максимум – скільки грошей ти віддав нужденним, як допоміг тим, хто потребував такої допомоги. Якщо для навіть для людської історії  має значення не скільки грошей людина мала, а як їх використала, то що вже говорити про людину в системі християнських цінностей?

Люблю згадувати епізод із свого студентського життя, коли я десь на третьому чи четвертому курсі духовної семінарії пішов працювати вантажником на пивзавод. Дуже хотів купити собі «відік» – відеомагнітофон, який на той час уже був у всіх, окрім мене. Взяли мене туди працювати лише на місяць. Звичайно,  зароблених грошей не вистачило й на половину придбання. Але це було чудовим досвідом для юного священика. А ще там я вперше спробував пити пиво.

Поки живу – вчуся прощати. Я хоч і священик, але не ангел, і не робот. Також маю живе серце, яке може бути у різним: не лише радісним, але й сумним, злим, ображеним, розчарованим. Найчастіше моя образа на людину – це 98% саме розчарування. Страшно не так бути ображеним чи зрадженим. Страшно розуміти, що після цього вчинку в тебе більше ніколи не буде такого друга, як раніше. Поламаними руками дуже боляче обіймати.

Надзвичайно позитивно ставлюся до жінок. Я дуже добре розумію, що не дивлячись на всі недоліки чи дивацтва слабкої статі, про які вже ходять справжні легенди, чоловіки ніяк не можуть бути  без них щасливими. Біблія так пише. Так каже здоровий глузд і життєвий досвід. Як би чоловіків не дратувала інакшість протилежної статі, але саме те, чого нам бракує – треба шукати і можна знайти лише в жінок. Мені здається, всі жінки настільки різні, і настільки не піддаються логічній систематизації, що порівняти жінку можна лише з іншою жінкою.

13043518_931025197016698_1162442836602984583_nКохати – це дивитися на іншу людину очима Бога, бачити в ній те світло, яке вона сама часто в собі не бачить.  І звісно, через це світло, яке відбивається від коханого чи коханої, спробувати побачити і самого себе з іншого боку.  Людина самотня – неповноцінна.

У наш час любов – це не те, над чим працюють, а те, чим «займаються». Дуже  важливо повертати людям  розуміння простих істин про духовну складову почуттів. Багато людей йдуть на неймовірні кроки для того, щоб їх полюбили, вони змінюють свою зовнішність, роблять модифікації тіла чи звертаються до чаклунів за допомогою, забуваючи, що люблять не за тіло. Звичайно, красивих людей  любити якось логічніше, чи що. Однак там, де є щирі почуття, логіка не працює. Хізер Мілс – друга дружина легендарного сера Пола Маккартні була без ноги, але він її обрав. Важливо зрозуміти, що найкраще в сексі буде тобі з тією людиною, з якою ідеально і без сексу.

У стосунках одружених людей дрібниць нема. Там все важливо.  Важливо вміти поступатися. Важливо вміти чути. Вміти пробачати та просити пробачення.  Важливо хотіти жити з цією людиною та заради цієї людини.  Іноді молоді люди, одружившись, починають розуміти, що це зовсім не та особа і не ті стосунки, про які вони мріяли. З такого кута є лише два виходи: працювати та лікувати стосунки, або розлучатися.

Діти є найбільш логічним фізичним втіленням духовної єдності чоловіка і дружини. Плід любові двох дорослих і відповідальних людей – є немовля. І хоча метою шлюбу є взаємний обмін щастям, а не дітородження, щастя родини без дітей – неповноцінне.

Дітей мого покоління виховував двір, книги. Дітей нашого часу виховують планшети і смартфони.  А в цілому, ми живемо в суспільстві глибоко нещасливих дітей і дорослих, які обмінюються іпостасями, самі цього не бажаючи. Нас оточують постарілі діти, і старі люди, які так і не подорослішали.  Та й ми з вами теж нічим не кращі.

Точно не можу загадати про себе, але точно знаю, чому всі діти брешуть. Брехня дітей – це реакція на неадекватну реакцію батьків на якийсь дитячий проступок. Напевне, і я так само: як тільки зрозумів, що брехати може бути вигідно, то й почав брехати. У дорослому віці зрозумів протилежне.  Вигідніше бути чесним.

13501842_399446316892708_8119616356171410697_nЯкщо людина ніколи мене не обманювала, нема причин їй не довіряти. Якщо ж я хоч раз виявив її лукавство, то вдруге обманути  себе не дам.

Ображатися і тримати довго образу на інших – собі ж виходить дорожче. Уявіть собі, що інша людина собі спокійно спить, відпочиває,  радіє життю, сміється та насолоджується кожною хвилиною в той самий час, коли я її ненавиджу, і не маю часу дозволити собі все це. Кому тут гірше?

Ніколи не ставив перед собою завдання знати все. Від багатства знання – багато скорбот. Звичайно, суто по-людськи я захоплююся геніями і енциклопедистами,  які досягають вершин у кожній галузі, за яку беруться. Але коли розумієш, що є різниця між мудрими і розумними – жити якось простіше.

Коли взяти в руки дві батарейки, одна з яких буде заряджена, а друга – порожня –  то ззовні різниці між ними не помітно жодної. І тільки в роботі може з’ясуватися, що одна жива, а інша – «мертва». Так і з людьми. Ззовні по нас не помітно, чи є в нас заряд життя, чи ми давно вже видохлись. Тільки Бог є джерелом повноцінного життя і всякого блага. Тільки той, хто перебуває недалеко від Нього може сказати, що по справжньому живе, а не існує.

Ми з Богом однаково потрібні один одному. Він потрібен мені, а я – потрібен Йому. Наука Церкви вчить, що Бог має таку рису, як «Всеблаженність», себто Його щастя безумовне та не залежить від зовнішніх обстави. Але, здається, це не зовсім точний вислів. Ми дуже часто разом. У багатьох випадках життя Господь робить замість мене те, чого я не в силах зробити.  Коли я плачу, зі мною плаче Він. А коли я радію, Він теж трошки радіє. Я знаю це.

Я не жадібний. Жадібність – це токсичне відчуття. І хоча грошей у мене не так уже й багато, іноді дозволяю собі їх витрачати. Це дуже корисний психологічний момент. Зазвичай, витрачаю гроші на книги. Якщо є трохи більше – із задоволенням можу придбати якийсь гаджет, чи сходити з друзями або родиною в кафе. Нічого надзвичайного. Я така ж людина, як і всі інші люди мого віку. Тільки з бородою і в підряснику.

Люблю простий і якісний одяг. Іноді буваю на «гуманітарці», а можу щось навіть привести собі з-за кордону – коли буваю. Це питання не входить в топ моїх життєвих пріоритетів. Все ж, тут справа не в мажорності, а в тому, що якісний і дорогий одяг служить довше.

Чимало людей думають, що коли скласти план – у них все буде ідеально виходити. Насправді, це не так. Передбачити всі нюанси – неможливо. От, я можу напам’ять знати розклад усіх автобусів із Тернополя до Микулинців. Але в мене нема жодних гарантій, що цей автобус приїде вчасно, і що взагалі приїде в цей день. І що мені дало знання цього розкладу? Абсолютно нічого. Так і у житті. Складати плани – це смішити навіть не Бога, а курей.  Звичайно, в мене є кілька бажань і планів, але про це краще не говорити, поки не буде результату. Не тому, що я забобонний, а тому, що це суттєво знижує мотивацію та стимул до роботи.

14355159_429450830558923_3238844393027041658_nМоя вада – балакучість. Люблю спілкуватися з людьми, ділитися переживаннями та слухати інших.  Але, на жаль, не завжди можу розпізнати тих людей, яким не варто взагалі нічого говорити.

Не дуже люблю слухати, коли інші розповідають про «улюблені міста», але я сам не раз ловив себе на думці, що мені дуже комфортно в Тернополі. Якби не Тернопіль, то Київ. Це два міста, які особливо співзвучні моєму характеру.

Люблю гуляти набережною ставу. Водойми діють на мене якось по-філософськи заспокоюючи. Особлива насолода ходити десь там самому, нікуди не поспішаючи, маючи час подумати над темою нової статті чи проповіді. Або просто не думати ні про що.

Батько помер кілька років тому, хоча й так з нами не жив. А до мами я не просто їжджу час від часу, я буквально там можу жити цілими тижнями, якщо потрібно. У мене там і вся бібліотека, і швидкісний Інтернет, і врешті – сама мама! Звичайно, у нас також іноді існує конфлікт поколінь, але я бачу, що з роками мама стає до мене менш категоричною, дослухається. Хоча в житті всяке буває. Яка б довга борода в мене не була – я все одно для неї дитина. Напевне тому вона постійно каже мені її підстригти.

Той, хто плаче – жива людина, з цілком здоровим, правильно функціонуючим серцем. Плакати корисно і я сам це можу робити з великим задоволенням і без. Можу плакати від книжки, можу розчулитися на фільмі чи читаючи Євангелію. Це нормально. Хоча, стараюсь, щоб ніхто мене не застав за цим дійством. Воно надто інтимне. Востаннє одну свою сльозу я бачив буквально вчора, коли читав дуже жалісливу книжку.

13537663_402518653252141_2079369546457388566_nЛюблю тонкий гумор. Як у єврейських анекдотах.  Там є щось таке, що завжди змушує посміхатися. Дуже люблю історію про одного жида-кравця, який щось крає і каже своєму клієнту: «Знаєте, якби я був царем, я б був багатшим за інших царів. – А чому? – Я б був царем, і ще трохи б шив». Це дуже хитро і тонко.

Вірю в принцип, що любителі  котів мають сильну потребу віддавати свою любов іншим, а ті, хто тримають собак – більше потребують, щоб люди любили їх. Основна тварина в нашому домі – це киця Жучка. На даний момент вона вважає, що це ми в неї живемо, а не вона в нас. Історія її появи –  це окрема історія, варта того, щоб її записати. Кілька років тому в  нас трагічно померло маленьке неймовірне кошеня, чий відхід став для всіх справжньою драмою. Не в силах це далі терпіти, я поїхав на ринок і купив кицю майже ідентичну по вигляду до тієї, яка померла, і одразу ж назвав її так, як звали її попередницю. Жінка, яка продавала її, виглядала дуже дивно. Я був більш ніж переконаний, що коли я її зараз не куплю, вона її втопить. У той час, жіночка з котами збагнула мою зацікавленість саме цією тваринкою,  і виставила за безпородну вусату істоту таку ціну, що за неї можна було купити цілий мішок таких котів. Як би там не було, я приніс її додому і тепер вона тепер тут господиня.  Мишей вона, звісно, не ловить, бо в нас їх немає. Але навіть якби були – це б точно було моїм завданням.

Останніми часами більше причин для суму. Понад два роки не женуся за життєвими анекдотами. Скінчиться війна – тоді посміємося. У мене є потужна система караоке, якою я жодного разу не скористався. Нема для такого настрою вже давно.

14344179_1744305132500573_7495501292750517335_nСлава Богу, моя брань не проти плоті і крові, а проти духів злоби піднебесної. Звичайно, не раз себе стримуєш, щоб не відповідати фізичною силою на чужу тупість, але я намагаюся не допускати подібних моментів і присікати їх ще в зародку. Фізична сила – це крайнє вирішення проблеми. Найчастіше – це взагалі не вирішення, а тільки її помноження.

Чи не вживав нецензурну лексику? Мені дуже соромно, але змушений вас розчарувати. Іноді, коли я буваю дуже злий, і коли мене ніхто не чує, можу щось таке сказати. Але це буває більше на підсвідомому рівні, як викид агресії, яку не можна тримати в собі, але й не можна виливати на когось. Із іншого боку, я дуже добре пам’ятаю про духовну і душевну складову лихослів’я. Цього краще уникати.

Катастрофічна нестача часу призвела до того, що на цей момент я читаю насамперед те, що потрібно для роботи. Це видання з богослів’я, психології, медицини. «Для душі» люблю читати мемуаристику, біографії, листування. Купу разів можу перечитувати «12 стільців» і Достоєвського. Це класика у всіх сенсах. Фільми, як не дивно, можу дивитися ті самі – «12 стільців» чи «Ідіота» чи «Братів Карамазових».  Іноді хочеться чогось більш серйозного, а іноді підійде звичайна тупа американська комедія.

Намагаюся шукати добре в кожному прожитому дні, а всі неприємні випадки списую на випадковість. Усе добро, яке нас оточує – закономірність, а людські помилки, навіть найбільші – випадкові та непродумані.  Це не просто самонавіювання, але це віра Церкви.

Для щастя мені потрібно небагато. Іноді достатньо гарного сонечка у вікні, а іноді – вдалого закінчення початої справи.

Наталія ЛАЗУКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ