Прокляття баби Варвари

1
840

samogonЗавжди мріяв про власний будиночок. Невеликий, кілька кімнат.  І щоб поруч –квітник. Навесні нарциси, потім чорнобривці, мальви, а далі хризантеми.  І щоб садочок та обов’язково вишня. Коли вона цвіте, здається, що радіє земля.

І ось моя мрія збулася. Точно такий, як прагнув. Близько до міста, не буде проблем з добиранням на роботу. Трохи запущений, бо кілька років у ньому ніхто не жив.  Доведеться  докласти рук, але робота мене ніколи не лякала. Квітник зарослий бур’яном, та це справа кількох днів. Садочок, яблуньки, дві грушки і вишенька, дерев’яний паркан і крислатий горіх, в затінку якого лавочка.

Поки ми домовлялися з якимось далекими родичами попередніх мешканців, я відчував, що ідіотська посмішка не залишає моє обличчя. І ціна цілком прийнятна, навіть в якісь мірі підозріло дешевою. Але ж не буду  сам її набивати лише тому, що купую не просто квадратні метри, а свою мрію.

Я взяв відпустку і почалося облаштування. Провітрював, вимітав, мив, фарбував, полов квітник, копав грядки. Роботи таки багатенько, але як же приємно ось так поратися біля свого. Того вечора, втомлений і щасливий, я сидів на лавочці і милувався успіхами своїх рук –  який же я все таки молодчина. Аж раптом:

– Доброго вечора, сусіде.

Я оглянувся і не зумів стримати посмішку. Здається,  моє придбання ще вдаліше, ніж здавалося спочатку.

Старий був напрочуд колоритний – довгі сиву вуса, кінці яких знайшли спочинок на грудях, солом’яний бриль. Тільки все це трохи псувала цигарка. Йому б люльку – і справжній козак.

– Доброго вечора, –  все ще усміхаючись, я зробив широкий жест рукою. – Ви проходьте, сідайте. Із сусідами варто мати добрі стосунки. Хороший сусід  і від близького родича кращий.

– Та ні, дякую, я так, повз проходив. Бачу,  ви відпочиваєте, оце і підійшов. А то ви все в роботі і роботі. Не хотілося відволікати.

Балакали так ніби і ні про що.  І водночас багато чого встигли торкнутися. Він – допомогу пропонував. Я пообіцяв, як тільки виникне потреба,  обов’язково звернуся. І  про погоду поговорили, бо літо було сухим і спекотним, і про мене – чого це міського жителя в село потягло.

Весь час мене не покидало відчуття, ніби це не просто розмова, а якийсь екзамен. Щось дивне було в його очах, неначе мене випробовують на міцність. Хоча що  тут дивного – новий сусід і до нього варто придивитися уважно. Ми розпрощалися, коли почало сутеніти.

У ті перші дні напруженої праці я засинав миттєво.  Сон був міцним, прокидався лише, коли сусідські півні починали випробовувати свої голосові зв’язки. Того  вечора теж заснув без  проблем. Ось тільки півнів не дочекався.

Було холодно. Не те,  щоб я змерз, але у кімнаті тягнуло якоюсь прохолодою, такою їдкою, що мене пробрало до кісток і спроба закутатися в ковдру не допомогла. Ліг я при відчинених вікнах. Ніч була темна –  ні місяця,  ні зірочки.  І в кімнаті суцільна пітьма й холод.

Раптом я відчув, що  не сам. Саме відчув, бо щось бачити у  темряві таки не міг. Я ж не кіт і не сова. Лежав, натягнувши ковдру на підборіддя, тремтів від холоду і боявся поворухнутися,  щоб не видати свою присутність. Здавалося, очі викотилися з орбіт, так намагався все ж побачити, що відбувається.  За якусь мить оцього напруження я помітив якусь сіру пляму. Хоча і не була вона сірою, а просто на якийсь маленький відтінок світлішою за темряву. Не впевнений чи це лише уява, чи очі справді почали звикати, але пляма ця набирала обрисів людини.

Вікна відчинені, злодій – була перша думка. Хоча що йому тут шукати, речі свої я ще не перевозив. Та й у цій пітьмі швидше травмуєшся, ніж відшукаєш якусь цінність. Крім того, злодій мав би рухатися, а це марево стояло на місці,  мов заклякло. І враз:

– Ох, –  таке довге, важке, протяжне, якесь приглушене, ніби з якоїсь криниці чи льоху.

І ще раз:  – оооооооооооооох…

Як у цій пітьмі  знайшов двері,  навіть не питайте.  Я сам себе згадав, лише коли стояв за горіхом. За його міцним стовбуром  ховався від того «ох». Саме там і застав мене світанок, а ще сусід. Здається я ще не казав, що звали його Василь. Просто дядько Василь, без по батькові.

Я бачив,  як він заходив на подвір’я, відчинив фіртку, постояв якусь мить, повільно зачинив, ковзнув поглядом по тому шматку паркану, який я вчора ремонтував, схвально похитав головою. Ми помінялися ролями – тепер він запросив мене присісти. Покидати свою схованку не  хотілося, але присутність живої людини додала відваги і я таки присів на самий кінчик лавочки. Щоб поближче до горіха.

Дядько Василь протягнув мені пачку цигарок. Це було дуже доречно, хоч я  планував позбутися цієї згубної звички і вже були успіхи.  Затягнувся поспішно, ніби боявся, що хтось відбере. Гіркий дим дер горло і я закашлявся.

Старий почекав, також зробив кілька затяжок, випустив густий дим. Сірий…

– Ну, ну, заспокойся. – Я зірвався на ноги, а він похитав головою. – Значить,  бачив.

– Ага, бачив і чув. Хоча не настільки бачив, наскільки таки чув. – У моєму голосі з’явилася якась іронія. Ніби хотілося у своєму перелякові звинуватити оцього старого з довгими вусами.

– Обманули тебе, мали б попередити. Але якби сказали, ти  будинок не купив би.

– Хвилиночку, – я знову присів. – Давайте таки якось спочатку і по черзі. Хто обманув, в чому саме?  А, головне, що це було? Я ж таки чув,  бачив, хоча поняття не маю з чим маю справу.

– Що ми вже тільки не робили: і дім освячували,  і свічки в церкві ставили, а він, бачиш, ніяк не заспокоїться. Це все Варвара, царство їй небесне. Хоча і її зрозуміти можна, намучилася вона таки з ним.

Не скажу, що після цієї тиради я хоча б на крок наблизився до розуміння. Старий замовк, запалив ще одну цигарку, простягнув  і мені. Ми сиділи, спостерігали за димом, сонце починало припікати і я відчував,  як відігріваюся. З’явилося відчуття просто поганого сну.

– Оцю лавочку Петро сам зробив, та й все тут. Господар був, майстровитий на всі руки. – дядько Василь провів вказівними пальцями по вусах і поклав руки на коліна. – Дружили ми з ним ще з молодості, парубкували разом. До дівчини одної клинці підбивали, до Варвари, але вона обрала його.

Він посміхнувся і знову замовк. Я його не підганяв, розумів, що таки дізнаюся, у чому тут справа. А він зараз, можливо, юність згадує.

– Дітей їм Господь не дав. Жили собі вдвох, хату збудували. Ну,  як всі у селі –господарка якась, городи, зранку до вечора в роботах. А Петро і собі встигав,  і людям. Кому треба помогти, не відмовляв. Любили його в селі за це. Тільки сам знаєш, як у нас – щось допоміг, господар пляшку на стіл. А він любив цю справу. Оце вже жінка йому давала, як додому напідпитку прийде,  всі сусіди чули. Чим під руку трапиться,  хрестила. А він ніколи руки на неї не підняв. Смішно так, вона –  маленька, ціплятко. Він –  хлопака, жорна на собі носив, а боявся,  її як вогню. Не раз на вулиці спав, не пускала до хати,  як п’яний. Що там казати, життя. Як заслабла Варвара, Петро не знаходив собі місця. І нема,  щоб якось стриматися, біля жінки хворої побути. Як з ланцюга зірвався – день в день. Як вже вмирала, сусіди в неї були, прийшли посидіти.  А він у двері, на ногах не стоїть, хитається. Вона на нього глянула і якось так крізь зуби: «Щоб ти на тому світі похмелився, сновидо». І віддала Богу душу.

Старий знову закурив, помовчали.

– Петро довго після неї не протягнув, якихось півроку і також пішов. Тільки з того часу, ти вже і сам бачив,  душа  мучиться. І сам би в таке не повірив, але також бачив. Спробував раз заночувати. Якби вже не був сивим, точно побілів би – страху натерпівся.  Ти ще нічого – лише до горіха добіг, а я тоді аж за селом зупинився.

Він посміхнувся. Я також, бо уявив, як дядько Василь вночі по селу і тільки вуса в різні боки стирчать. Старий піднявся.

– Шкода, хороший ти чоловік. Таки мали вони тобі правду сказати.

І пішов.

Не посперечаєшся, продавці мали попередити, що купую будинок з привидом. Ага, такий собі замок, а в ньому Кентервільський привид. Привид, то привид, чого вже тут шкодувати. Але це не просто будинок, це – моя мрія.

Я побіг за старим.

– Почекайте, спитати щось маю. – Віддихався.  – Скажіть, у селі самогонку хтось жене?

Смеркалося. Я сидів на лавочці, спершись спиною на горіх. Цю ніч  проведу тут і сподіваюся, що це буде остання ніч не в хаті. Дядько Василь зайшов на  подвір’я, мовчки присів поруч. Ми тільки кивнули один одному.  Поставив між нами дві пачки цигарок. Так ми і просиділи всю ніч. Курили, рожеві кінчики сигарет спалахували  вогниками і пригасали. Мовчали.

Напевно я  задрімав,  бо вже почало світліти.

– Раз, два, – дядько Василь підняв догори палець і до чогось прислухався.  Я зрозумів, що він рахував півнів.  – Три.

Ми встали. Двері я не зачиняв. Хотілося пропустити попереду старого, але  пересилив себе – все таки я господар цього будинку.

Відро із самогонкою, яке я звечора залишив у кімнаті,  було порожнім.

Я живу у цьому будинку. Моя мрія збулася. Ніхто мене більше не турбує, люди на вулиці приязно вітаються. Дружина дядька Василя дала мені насіння квітів. І як тільки перші з них зацвітуть,  віднесу їх на могилу Петра і Варвари.

Руслан ДОРОТЯК

1 коментар

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ