Тернопільська журналістка розповіла, як її обікрали і запідозрили у побитті невідомого чоловіка

Одинадцятого листопада у мене вкрали гаманець. Червоний, шкіряний – з двома картками Приватбанку, з журналістським і водійським посвідченнями. В гаманці було небагато – 105 гривень. Проте він сам коштував 5 сотень. Його мені подарували на день народження колеги. Шкода… Але мене засмучує не так втрата гаманця, як ставлення нашої поліції до цього випадку. Патрульних викликав мій чоловік, бо я не вірила до кінця, що це чимось допоможе. Приїхали.

Розповідаю. Сиділа у черзі в 2-й міській поліклініці. Навпроти кабінету терапевта. Справа від мене сиділа літня жінка, яка постійно бурчала про невідповідальність лікарів.

– Всі до них ходять! – сказала вона. – Один за другим. Вони там нічого не роблять тільки балакають! Файна така робота.

Мені стало нудно і я дістала із сумки телефон. Сумку поставила між мною і дівчиною, яка сиділа ліворуч. Забула закрити блискавку. Коли брала телефон – гаманець точно був на місці. Знайшла в соціальних мережах улюблену групу по вирощуванню екзотичних рослин, прочитала, як промивати ґрунт у горшках з цитрусовими. Краєм ока помітила, що дівчина поряд дуже нервувала. Ногами трясе, перекидає їх з однієї на другу, хилиться до мене.

«Може в туалет хоче, – подумала я. – Якщо буде продовжувати – зроблю зауваження».

За кілька хвилин вона встала, перейшла коридор і сіла навпроти.

Хтось вийшов від лікаря і дівчина з нетерплячкою зайшла в кабінет на огляд. Вийшла дуже швидко. Через хвилини дві зайшла літня жінка. А після неї я. Після огляду, коли вже вийшла від лікаря, я вирішила взяти з гаманця 3 гривні на маршрутку. Але… його в сумці вже не було. Одразу повернулася в кабінет терапевта і запитала, чи ніхто не бачив мого гаманця.

– О, Боже, жіночко, начинається! Якого гаманця? – залементувала лікарка.

Така була моя історія у відділку. Звісно, визначити імена пацієнтів на прийомі було легко. Знайшли дівчину. Але вона виявилась одногрупницею одного з патрульних, які приїхали на виклик.

– Христина??? Та я ж знаю її! То моя одногрупниця. – сказав юнак у формі. – В неї чудова заможна сім’я, нащо їй це? Вона не могла вкрасти.

У кабінеті я показала фото підозрюваної в соцмережі.

– Вона не схожа на злодійку. Не думаю, що вона вкрала.  – підсумував слідчий.

Ми заповнили купу паперів. До дівчини зателефонували, сказали з’явитись у відділок. Вона приїхала і одразу накинулась на мене. Лементувала. Патрульний мовчав. Я попросила на мене не кричати. Розумію, що кращий захист – напад, але ж… Не знаю, куди її там повели. Я підписала гору паперів, пояснень, свідчень  і заяв.

– Гаманець був на блискавці чи на заклепці? – запитав слідчий.

– На кнопці.

– Такий? – дістав з шухляди коричневий гаманець службовець.

– Так.

– Може цей ваш?

Пауза. Я трошки туплю. Що? Це жарт? До чого ці дурні запитання? Це не мій гаманець, швидше за все того ж слідчого. З кожним запитанням, я розуміла, що ця комедія, яку ламають патрульні і слідчі, мені набридає.

– Скажіть чесно. – не витримала я. – Є шанси?

Слідчий усміхнувся:

– Звичайно, ні. Гаманця точно не повернуть. От картки може злодій викине і тоді хтось знайде. Можливо, захоче повернути за винагороду… Але якщо вам щось принесуть, то ви нам обов’язково скажіть. Бо якщо виявиться, що ви його загубили, а збрехали, бо боялися чоловіка, то за таке передбачена кримінальна відповідальність.

Зрозуміло. Від такого теплого прийому аж плакати хочеться. Що сталося з нашою новою поліцією – де бажання віднайти справедливість, допомогти, де ідеї для розслідування? Пшик…Лише балачки і визначення за фотографією чи підозрюваний винен. З такими методами можна подавати заявку на шоу «Битва екстрасенсів». А дівчині, яку запідозрили, повідомили про це телефоном. Та після такого можна викинути, навіть труп, не те що гаманець.

Ввечері хтось зателефонував (не представився), сказав, що по моїй справі і що до мене приїде міліціонер, привезе пояснення, а я маю його підписати. Привезли. Читаю уважно. А там пише, що я, Червак Наталія Степанівна, такий то рік народження й адреса проживання, підозрівання у побиті громадянина К., за що мене усвідомили про несення кримінальної відповідальності. На якусь мить я знову туплю. Прошу зателефонувати до слідчого, бо я такого підписувати не буду.

– Віталій. – вона не буде то підписувати – передають слідчому мої слова. – бо ти тут щось наплутав написав побиття і кримінал.

– Хай сама від руки напише. – почулося роздратоване в слухавці.

– Але тут півтори сторінки. – намагався пояснити майор.

– Ніде не дінеться! Хай пише!

У понеділок піду писати скаргу. У мене ще шок. Стільки часу згаяла, стільки нервів… а в результаті – пшик…

Наталя ЧЕРВАК