Тернопільський «каратель» – відверто про війну і життя після неї (2частина)

2
649

DSC_007718 місяців і 1 день був на сході України тернополянин Дмитро Гайтко. Він – голова тернопільської міської організації «Всеукраїнський союз ветеранів АТО». Раніше брав участь у миротворчій операції в Косово. Має різний досвід роботи – був керівником, працював на заводі, таксував. Сайту Про Те розповів про інші фронти на війні.

Серед снайперів багато жінок.  Причина – витримка. Жінка може довше просидіти. Звичайно, це все індивідуально. Є флегматики, холерики. Жінки частіше можуть весь день сидіти, нічого не робити, дивитися в одне місце. Хоча робота снайпера – це також важка фізична праця.

Без гумору на війні було б неймовірно важко. Вікна трясуться, стріляють, а хлопці кажуть: мабуть, буде дощ, щось гримить. А там просто-на-просто вибухи. За один день тоді 25 людей загинуло. А по телевізору оголосили, що 6 чоловік. І 7 зникло безвісти.

Гумор там інакший. Поєднаний з жорстокістю в якійсь мірі, безстрашністю. Попри тебе може щось вибухати, стріляють, а ти жартуєш в той момент. У Тернополі цього не зрозуміли б. Обстріли, вікна ходуном ходять, а хтось каже: «О, так добре гороху поїв, чуєте, як у животі бурчить». Там вже звикли до того. У нас би злякалися. Тікали б у бомбосховище. Кожного дня і кожної ночі чуєш обстріли – це нереально, щоб не звикнути.

DSC_0057Лякає те, що зникає страх. Страх – це нормальна захисна функція організму. Якщо я йду туди, куди не можна йти, бо мені вже не страшно, це дуже погано. 18 місяців і 1 день служив. Цього достатньо, щоб звикнути. Був період, що перестав боятися.

Ветерани АТО не ходять по траві. Тільки по асфальту. Я краще пройду зайвих сто метрів, але на траву не піду. Це підсвідомо. Страх, що там можуть бути міни. От приїхали хлопці зі Слов’янська. Їм сказали, що по траві не можна ходити і вони й в Тернополі по траві не ходять. Вони знають, що не можна спиною повертатися до місцевих, бо так там звикли. На жаль, у психлікарні багато військових лікується. До небезпеки легше привикнути, ніж потім до миру. Інстинкт самозбереження заставляє якось втягуватися. Якщо я іду, а діти кидають петарди, розумієте, яка у мене реакція? На вулиці починає  десь голосно музика грати або машина видала голосний звук, мені здається, що це вже важка техніка. Коли стою спиною до дороги і ззаду проїжджає якийсь КамАЗ, звичайно, я обертаюся. Це є у всіх. У когось більше, у когось менше, але є.

Не брав участі ні у звільнені жодного міста, ні у великих боях, котлах і так далі. Я не з тих людей, які будуть говорити – о, я там воював, коли насправді сидів за 300 кілометрів від передової. Ні, я був найближче 20 кілометрів  від передової. Звичайно, там обстрілювали під містом. Були небезпечні моменти, коли у місті ловили сепаратистів. Коли наші п’яні хлопці  були зі зброєю. Ми їздили на зачистки. Було страшно. Але знову ж таки мене не накривало градом, мені на голову не сипали міномети. Хлопці, які сидять в окопах, бліндажах, під час обстрілів, їм набагато важче. Але смерть бачив, поранених, інвалідів. Це впливає на психіку.

Місто Ізюм ніколи не було під окупацією, але кілька місяців там була зона АТО. Вежу, яка транслювала українські канали на багато міст, хотіли захопити. Проривались диверсійні групи, були чути постріли, переживали, боялися, що за ніч поставлять нові міни там, де їх вчора не було. Я вважаю, що також хлопці мають моральне право бути учасниками АТО. Хоча ми  розуміємо, що стільки учасників бойових дій наша бідна держава не може прогодувати. Не кажу про всіх, але більшість з нас сміло могли б відмовитися від усіх пільг. Ми нічим не відрізняємося від інших людей. Постало питання захищати свій дім, свою сім’ю, свою державу – встали і пішли. Просто ми це можемо. Але знову ж таки, давайте, усі відмовимося від пільг.

Пільги не принижують чоловіків. Хай вони принижують наших депутатів, президентів, суддів, прокурорів. Ми готові від них відмовитися. Але чому я, а вони –  ні? Виходить, що той, хто заслужив на пільги, відмовляється, а ті, хто самі собі призначають, від пільг не відмовляються.

DSC_0207Додому часник бойових дій приїжджає зовсім іншою людиною. По-іншому цінує життя, по-іншому сприймає навколишнє середовище, людей. Жінці такого чоловіка треба пізнавати по-новому. І родині, і дітям. Разом вчитися для нього жити. Десь терпіти. Багато хто з жінок не хоче цього. Розпадаються сім’ї. Я знаю двох людей з Тернополя, які поїхали в АТО, служили, приїхали, звільнились, кинули тут сім’ї і поїхали туди знову. Живуть у прифронтових містах. Один там вже одружився.

Там кричать – не будемо вас демобілізовувати, бо нема на кого поміняти. А звідси дзвонить жінка і каже: «Як нема на кого поміняти – всі клуби, бари, дискотеки забиті молодими пацанами». Він відслужив рік, хай тепер послужить інший. Це наш святий обов’язок – захищати свою землю, свою сімю. Будь ласка, будь добрим, зроби так.

Для багатьох війна навіть не починалася. Це все в кіно. Як фільми про Велику Вітчизняну – десь, колись було. А як тим, хто воює? Хоч Тернопіль далеко від війни, але багато гарних хлопців загинуло. Кажуть, що Бог забирає до себе кращих.

Багато хто серед командування не поважає майданівців. Бо ми хочемо змінити систему. Маємо свою думку і можемо її відстоювати. Це не ті люди, які підібгають хвости і казатимуть: «Начальник завжди правий». Можуть сказати: «Вибачте, це має бути не так, ми не за це стояли на Майдані». Говорили так і за це були наказані.

Дуже важливо, коли ти там і не думаєш, як моя сім’я – має шмат хліба чи ні. Підняти зарплату військовим – це було правильно. Зараз отримують по 7 тисяч гривень. Багато хто обурюється – у нього 7 тисяч, а у мене півтори чи 2. Лишай все і йди до армії. Військовий має знати, що рідні забезпечені. Якщо я буду думати, чи не голодує сім’я, то ви мене в окопі не втримаєте і в атаку я не піду. Це не означає, що мене купують за гроші. Це означає, що позаду мене все спокійно.

Наталія ЛАЗУКА

DSC_0304

DSC_0199

DSC_0328

2 КОМЕНТАРІ

  1. мене ц1кавить питання одне 1 вже дуже давно, т1льки чомусь в1дпов1д1 на нього я не почула – а хто вас просив на 1х землю йти 1 в1д когось 1х захищати? Яценюк з Турчиновим зам1сть того. щоб поговорити з людьми прислали в1йсько. А коли ви громили адм1н1страц11. коли палили суди б1силися на майданах – вони до вас л1зли. йшли вас заспокоювати? То чого ви пол1зли до них? Чому вони повинн1 жити вашими вказ1вками 1 молитися вашому Бандер1 з Шухевичем – фашистським прихвосням? Вони ще памятають ск1ль народу на Донбас1 винищили фашити. А ви чомусь не памятаете 1 л1зете когось в1д чогось захищати. Ви на це маете якесь право л1зти на чуж1 земл1 1 обзивати ворогами людей. котр1 там живуть? Ви б краще ид1ли 1 заткнулися. щоб вас 1 не чув н1хто, що ви вбивця мирних людей.

    • він пішов туди захищати Україну від рузского міру. Ми ж знаємо що той рузскій мір приніс на нашу землю. І це земля Донбасу українська а не російська. Чому росіяни ідуть туди вбивати мирне населення яке вони мали б захищати? чому там від українського залишилося майже нічого? чому там прапори чужої держави? не всі там хочуть в рузскій мір і в росію. Хто зоче жити в рашці нехай виздає в рашку. Вона велика всі вистачить. Але купка сепаратистів не можуть просто так взяти і забрати землю. Це наша земля, полита кров”ю і потом українським, там лежать кістки тих хто загинув від голодомору влаштованому “братнім народом”. Ми не маємо ніякого морального права залишати цю землю і людей на поталу нелюдам і терористам. Потомки нам не простять цього.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ