Нині мала честь їхати в маршрутці з водієм з категорії «шумахери». Вони так женуть, наче їхній «богданчик» зовсім не автобус, якого пора списати, а новесенький болід Формули 1, а головне завдання – приїхати на зупинку швидше за іншу таку ж розвалюху, як в нього.
Ви теж таких знаєте. На жаль, у Тернополі їх ганяє чимало. Ви ще не встигли зайти в салон, а він вже кричить, чому не передаєте за проїзд, людей трамбує, як оселедців, притискає дверима, завжди забуває передати здачу. Цей водій був саме з таких. Все вищезгадане рагульство сталося за дві зупинки, а на третій – до салону попросилася пенсіонерка. Звичайно, він не дозволив зайти, дорікнув: «Вже маю «по посвідченню».
На четвертій зупинці історія з «посвідченням» повторилася і у шумахера-водія увірвався терпець.
– Не можна, я сказав! – гнівно закричав він. – В мене вже є.
Але ця пенсіонерка була не така слухняна, як попередня. Вона зайшла в салон і попросила підняти руки, хто з посвідченням.
– О, двоє! А я – третя якраз буду! – зраділа вона. Хтось навіть поступився їй місцем і бабця гепнула на нього п’ятою точкою, наче стояла на зупинці з самого рання.
– Яке «третя»?! – глузливо викрикнув водій. – Рахувати треба правильно. Он, ще атовець стоїть, теж безплатно везу. Що не бачите, чи у вас катаракта?
– Шо він нас за дурних має? – сказав хтось з пасажирів «по посвідченню».
Чоловік у формі теж не змовчав.
– До чого тут я? – пробасував командирським голосом. – Ви мене не рахуйте. Військові мають право їздити у необмеженій кількості. Ви нас з пенсіонерами й інвалідами не рахуйте. Ви що, закону не знаєте?
Водій замовк. Одразу зрозумів, у кого тут авторитет. Бабуся радісно усміхнулася атовцю.
– О, я – таки третя! – підсумувала вона.
Отак разом пасажири маршрутки і навчили водія рахувати до трьох.
Воксана ШВАРЦ