Як виглядали в 1915 році Заліщики і Тернопіль, розповів світові американський журналіст

0
965
Фото з сайту Замки та храми України
Фото з сайту Замки та храми України

У 1915 році американський журналіст Джон Рід приїхав до Східної Європи, щоб писати репортажі про Першу світову війну для газети «Metropolitan». У той період він відвідав Сербію, Болгарію, Румунію, а також Україну, яку тоді увесь світ вважав частиною Росії.

Повернувшись у США, Рід написав книжку «Уздовж фронту», у якій і розповів про все побачене. Є у цій книжці є кілька абзаців присвячених Заліщикам і, тоді ще, Тарнополю.

Отже, якими постали наші міста перед американцем більш ніж сто років тому.

Заліщики

…Ми несподівано звернули вбік і виїхали до мілини Дністра, трохи нижче того місця, де високий залізничний міст занурював у воду гірлянду розкиданих динамітом брусів і канатів. Річка широко обгинала тут обрив в сто футів заввишки. За понтонних мостом, заставленим артилерією, потопало у зелені колись прекрасне містечко Заліщики. Коли ми проїжджали по мосту, голі козаки, галасуючи і бризкаючи, купали в річці своїх коней. Їх сильні білі тіла виблискували золотистим загаром.

Три рази дві армії брали Заліщики з боєм, палили і грабували його, бомбардували по п’ятнадцять днів поспіль. Велика частина населення втекла з міста, так як надавала допомогу ворогові.

Вже сутеніло, коли ми в’їхали на базарну площу, оточену огидними руїнами високих будинків. Під жалюгідними навісами йшла млява торгівля, – селянки з пригніченим виглядом розклали там свої мізерні запаси овочів і буханки хліба перед гучним збіговиськом солдатів. Кілька євреїв ховалися за руїнами.

Іван запитав про готелі, але перехожий з усмішкою показав на високу понівечену цегляну стіну з написом, що виглядав доволі іронічно «Гранд Готель» – все, що залишилося від готелю. Де можна дістати чогось поїсти?

– Чого-небудь поїсти? У цьому місті не вистачить їжі, щоб нагодувати мою дружину і дітей.

Жах навис над цим містом. Ми відчували його в повітрі, у фігурках євреїв, які ховалися за зруйнованими стінами, в селян, коли вони, знімаючи шапки, давали дорогу нашому візку, в переляканих обличчях дітей, коли повз них проходили солдати. Вже сутеніло, а ми все ще сиділи в таратайці, обговорюючи своє становище.

На розі виднілася аптека, порівняно неушкоджена; всередині горіло світло. Я розшукав аптекаря-єврея, який говорив по-німецьки.

– Хто ви? – запитав він, підозріло втупившись на мене.

– Американець.

– Тут нема готелю, – несподівано вибухнув він, – немає місця, де б можна було зупинитися, тут нічого їсти. З місяць тому прийшли сюди російські солдати, влаштували єврейський погром, погнали жінок і дітей туди, – він вказав на захід. – Тут немає місця …

Тарнополь

…Вокзал в Тарнополі знаходився у страшному безладі. З довгого військового ешелону, кидаючись за окропом, бігли з чайниками солдати, ламаючи ряди піхотної колони, яка прямувала до іншого поїзду. Офіцери кричали і лаялися, били їх піхвами своїх шашок. Істерично свистіли паровози, сурмив сурмач, скликаючи людей до своїх вагонів. Одні зупинялися в нерішучості, не знаючи, чи йти далі або повертатися, інші пускалися швидше. Навколо бака з гарячою водою штовхалася і кричала галаслива юрба. Пара піднімалася з відкритих кранів…

Сотні збитих з пантелику селян-біженців, – українці, молдавани та угорці, – розмістилися уздовж платформи між своїми вузлами і скарбом: при відступі росіяни очищали країну від усіх живих істот, руйнували будинки і витоптували посіви…

Тарнополь – місто важкої польської архітектури, між якої трапляються іноді великі, в сучасному німецькому стилі, будівлі, – місто раптових перспектив, вузьких, клопітливих вулиць, оточених сотнями крамниць, розмальованих зображеннями товарів, які у них продаються, вулиць, що кишать євреями в довгих чорних одежах і в чорних, з загнутими полями капелюхах. Виглядали вони тут краще і менш улесливо, ніж в Новоселиці. Як всюди в Галичині і Польщі, тут панував змішаний запах кошеру, шевської шкіри і того, що ми називаємо «поляк»; він наповнював повітря, отруював їжу, яку ми їли, і просочував наші ліжка…

На жаль, не так уже й багато. Але принаймні із слів очевидця. Якому не потрібно було щось видумувати, який просто писав те, що бачив.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ