А я дуже люблю лікарні. Знаю, ви не повірите, але тут дуже цікаво. Мені лікарня нагадує базар. Тільки купують тут здоров’я. Біля кожного кабінету черги, в них переважно літні люди. Всі чогось репетують. Хтось виясняє, чия зараз черга заходити, інші просто голосно говорять.
– Ти в АТО служив? Та шо ти мені розказуєш! От я служив! – кричить чоловік у військовій формі. Не розумію, що він взагалі робить в черзі, якщо на дверях чорним по білому написано, що учасників АТО обстежують позачергово.
Моя група людей не така велика, як в них, але дуже підозріла. Ми до інфекціоніста.
– Вас за які гріхи направили? – запитує старенька біля мене. І так змірює очима, усміхаючись.
– Я працюю на прийомі макулатури. А різні люди папір приносять і от треба для профілактики перевірятися, бо може грибок бути, чи герпес. – пояснюю старій.
– Ааааа, – киває та, наче її і не цікавила моя відповідь. – А в мене гепатит…
Кілька жіночок підірвалися з крісел поряд і пересіли подалі.
Весело. Так цікаво за цим спостерігати. У кабінеті лікаря ще веселіше.
– Кіт, собака є? – стандартні запитання.
– Є кіт.
Лікар записує в книжку. Я звертаю увагу на її пальці – жовті, полущенні… грибок.
– Кров на інфекцію здавали?
-Так, результати в книжці, – кажу я і стежу за її пальцями.
Вона слинить кілька, гортає книжку, знаходить результати аналізів.
– Угу…
Знов щось пише. Потім закриває книжку і простягає мені. Я беру акуратно, двома пальцями, там, де вона не торкалася.
– Нічого у вас немає. От попийте вітаміни. Це для зміцнення імунітету. Я написала там. До побачення.
Я виходжу до коридору і, не звертаючи увагу на галас на базарі, лечу додому. Вдома кілька хвилин мию руки господарським милом. Я більше не люблю лікарні.
Воксана ШВАРЦ