Кого відомий шоумен з Тернополя Сергій Притула пообіцяв пам’ятати до скону

0
1864

18118806_1327602903982515_5558657348653451911_nНа своїй сторінці у соціальній мережі Фейсбук Сергій Притула попрощався із своїм автомобілем. І зробив це так, що хочеться пустити скупу чоловічу сльозу…

Ми зустрілись, коли я ходив по території салону б/у-шних тачок і підшуковував собі транспорт. Потреба у авто була нагальна (садок в малого, мої гастролі), гроші були, шукав щось підходяще. Як завжди буває в таких випадках, зі всіх сторін обсіли порадники, кожен з яких гнув свою лінію. В результаті я просто поїхав в той салон і ходив поміж автівок, сам собі не даючи відповідь на запитання: «А ти сам що хочеш?».
І тут я побачив тебе…

Ти стояв одиноко скраєчку автомобільного ряду. Тебе трохи затуляли більші Лєксуси, габаритні Мерси. Але я побачив тебе. Твої сумні фари ,у яких застигли сухі сльози. Я ще тоді запитав у продавця: «цей вільний?». І мені здалось, що в цей момент ти блимнув фарами!

Я не купив тебе. Я ВИКУПИВ тебе. Ти був схожий на породисте песеня, яке хтось сприйняв за дворняжку, яку можна посадити на ланцюг… вони не бачили у тобі того, що побачив я! Але ти не був песеням! Хоч мій син і казав, що коли татко натискає на педаль акселератора, то під капотом гарчать собачки, але ні…

Спочатку я назвав тебе Реджинальд, ну, бо ти так велично виглядав для мене. Дідько забирай, ти був моїм першим. 31 рік я чекав на тебе, на свого першого залізного коня. І я вважав, що ти такий пафосний, яким я тебе бачив. Аж поки я не помітив твою кумедну поведінку та твої звуки під час подолання перешкод. Ну, тоді, коли Київ в березні засипало снігом і все місто стало! Ми якраз виїхали з павільйонів Укртелефільму на Туманяна. Все навколо замело в кучугури, а вулиця з обох сторін була заблокована поваленими деревами, між якими туди-сюди сновигали автівки… Ти дуже незграбно перелазив через ті дерева, видаючи з себе характерне гарчання. І я зрозумів, Ти – Ведмедик! Ти, попри усі свої габарити, просто маленький, незграбний, але дуже відданий Ведмедик.

Нашій дружбі ніщо не віщувало довгого життя. Ти ж пам’ятаєш, як через три години після того, як я сів за твоє кермо, я відірвав тобі передній бампер? Мій чотирирічний Дмитрик якраз в цей момент казав своїй подружці: «а мій тато машину купив… наканєц-то». А я розвертався в дворі на Нивках і відірвав тобі бампер об той шмат арматури, який не помітив в кущах. Бампер повиснув на двох дротах… Я рвав на собі волосся, бо три години тому я тебе застрахував, а страховка починала діяти з опівночі. Я прив’язав твій бампер до твого тіла якимись шнурками, поки ми їхали, бампер відвалювався і іскрив між колесами. Я хотів плакати… а ти, мабуть, і плакав, просто я у розпачі своєму твого не помічав. Наступного ранку я приїхав на місце аварії, відірвав бампер, викликав страхову і попросив свого знайомого полковника з УБОЗу, щоб він підсобив з адекватними ДАЇшниками, щоб помогли «розрулити» ситуацію. Вони приїхали і забрали в мене права. Я тоді дзвонив до полковника і кричав, що це «неправильні пчьоли і в них неправильний мьод»!!! Так я вперше потрапив в суд. А ти сміявся з мене… а я вчився…

Я сідав за твоє кермо зі страхом. На той момент я вже 7 років не кермував. А навіть той попередній досвід і не назвеш кермуванням. Ну що там: Збараж-Вишнівець, Збараж-Тернопіль. Поки тато був живий, то давав проїхатись на нашому Жигулі з прізвиськом «Ляля». Але то «Ляля», а ти – Ведмедик! Тому я шукав водія. Той не підійшов, тому я не підійшов, той не викликав довіри, в того більш стабільне місце роботи… так дотягнув до грудня 2012-го. А потім січня/лютого 13-го. І коли я всю зиму від’їздив за твоїм кермом, то зрозумів, що вже ніколи нікому тебе не віддам!

Ми здружились! Я гладив тебе по керму, коли ти трясся на ділянці з Калуша в Жидачів, я тобі музику вмикав коли в Великих Мостах ти відмовлявся їхати через той самий міст. Поїти обіцяв тебе найкращим я бензином, мій Ведмедику! І не збрехав. Поїв тебе і не звертав уваги, що твій 4,2-літровий пив відрами! Бо ти так виручав! І ти все пробачав! Пам’ятаєш, як я клав по два твоїх колеса на ділянці в 30-ть кілометрів з Підгайців на Тернопіль? А я навіть ще тоді не знав, як домкрат під тебе поставити… слава Богу, світ не без добрих людей. Я пробивав твої колеса і ставив на них гулі, поки, нарешті, не поміняв 20-ий радіус на 19-ий., у Києві, під Львовом… але ти все пробачав і став тим самим вірним другом, який рятував мою дурну голову разом з тілом, коли я , недосвідчений, йшов на обгін там, де не треба було. Ти витискав із себе максимум, щоб я втиснувся між тою фурою і «газелькою» під Хмельницьким. Я пам’ятаю, як калатало твоє серце/двигун… в унісон з моїм… ми вчились разом. Я пізнавав тебе. Ти розумів мене.JТоді стало легше, але не остаточно! Ми продовжували залишати колеса: під Кременцем з боку Дубно, під Кременцем з боку Вишнівця, на трасі між Харковом і Дніпром (ти ж пам’ятаєш, друже Фоззі)).

Ти був дуже хвацьким, Ведмедику! Пам’ятаєш, як на Бульварі Шевченка о 8 ранку, на світлофорі, справа від нас зупинився твій родич «Range Rover Vogue»? Ми собі спокійно стояли, а він раптом почав гарчати двигуном, кидаючи нам виклик… на що він сподівався? Я не знаю! Ти ж мав такий ривок, що може позаздрити стріла, яку стрілець пускає з тисового лука, і коли жовтий переходив у зелений, ти стрибнув вперед так, що Вог міг просто поцілувати тебе в «комин». Так, рівно через метрів 50 він обійшов нас, як стоячих, але ж то було, як махати кулаками після бійки, ми сміялись Оооо, ти був джентльмен! Скільки разів, бувало, бачачи, як дівчина якась не може справитись з машин потоком і тим своїм авто малолітражним туди-сюди і ні в яку… ти просто перекривав своїм масивним тілом обидві смуги, підморгував тій молодиці фарами, мовляв, давай манюня, я прикрию… І радість від долоньки мокрої в вікні, що «дякую» симовлізує, перекривала всі ті матюки, які ти вислуховував зі всіх сторін.

А потім ти став незамінним, коли прийшли сумні часи…

Ти мчав до хлопців на Чонгар. Ти віз їм щось потрібне: розгрузки, броніки, та навіть, дідько забирай, і цигарки… то все було потрібне.
Коли ми їздили в АТО то ти, на початках, боявся. Ховався десь в тіні «Уралів». За Хаммерами, за «броньою». А потім сміливішим став. Рисачив, гнав, ти був невтомним. А пам’ятаєш, як у Пісках, коли сказали, щоб я тебе залишив під мостом, бо можеш не вернутись? Ти так дивився мені в слід… ти так хотів туди зі мною, боявся, що без тебе мене ще хто образить! А хто ж мене образить, коли я з хлопцями з 80-ки? І як ти тішився, коли Василь мене назад привіз від хлопців… ти гарцював, ти навіть виду не подав, що «спати» вже пішла пневмопідвіска. Ти там пройшов десятки тисяч кілометрів. Від’їздив від Широкіно до Кримського, і навіть десь туди за Біловодськ… ти став своїм на блок-постах і додавав у швидкості, коли на горизонті з’являлись терикони!
Ти був народжений для мандрів! Немає ні одної області, де б ми не були разом. А як же ти любив, коли по тобі і у тобі грались діти… коли вони обліплювали гронами тебе… гойдалися на дверках, на капоті грались… а я стояв собі неподалік і тішився…

Так, ми не були на всі 100% чемні хлопці. Ми забували іноді вмикати поворотник, сліпили зустрічних неближнім світлом і навіть раз спокійно їхали по Парковій дорозі і гнівались, чого всі пруть нам в лоб по зустрічній, а там в цей час була «односторонка»… але ми вміли пропускати, ми шанували пішоходів і не боялись просто стати посеред дороги, якщо хтось нагло бикував.

Ти чесно відслужив своє, мій друже. Всі 54 місяці! 150 000 кілометрів – як одна довга і захоплива мандрівка. І кожен її метр – історія наших стосунків. Після чергової поїздки на Донбас, коли ти вже хрипів… коли рипів всіма своїми агрегатами й вузлами… коли я уявляв, що ти – це кінь і справа честі – це пристрілити тебе!… Коли мені сказали, що реанімація тебе вартує стільки ж, скільки ти вартуєш… я здався. Я тебе зрадив, друже мій. Не просто зрадив… я продав тебе, мій друже. Я друга вперше у житті продав… Поцілував тебе в запилений капот, обняв востаннє і віддав в руки незнайомих нам людей.
Маю надію, що ти мені пробачиш. Повір, я відривав тебе від серця. У мене більше вже ніколи не буде такого Ведмедика, як ти. І ти також, кому б ти не дістався, не будеш такий відданий, як був мені.

Прощай. Я пам’ятатиму тебе до скону.

З любов’ю…

я навіть не спитав, як ти мене натомість називав…

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ