Ти ніколи не хотів мене бачити або у кожного свої проблеми

0
589

19 (1)Скільки себе пам’ятаю – завжди тебе виправдовувала. Пояснювала собі трирічній і матусі, що ти не пішов просто так… Просто в тебе були важливіші справи, ніж ми в твоєму житті. Далі, затамувавши непрохані сльози, стояла перед шкільним вікном і дивилась тобі вслід – пояснювала, вже тільки самій собі, що друга тьотя в твоєму житті – певно, дуже строга, раз багато років поспіль не відпускала тебе до мене на зустріч. В руках тої миті зминала пакунок із не дуже модними на той час сукенками. Мабуть, з гуманітарки…

А одного вересневого дня я сіла в тролейбус. О, що то за день був – їхала на першу пару в медичний університет! І не халат того дня білосніжний несла в наплічнику, а цілу долю свою майбутню, на якій мала написати історію не одного зцілення, одужання…

Якось непомітно транспорт заповнився людьми вщент і мене притиснули до когось дуже близько. Тяжко було не впізнати до болю знайомий з дитинства обрис щоки, гостренький ніс, як і у мене. Хотілось тільки заглянути в очі, щоб переконатись, що такі ж, як і мої, з зелениною довкола зіниці. Але ти тоді відвернувся. Тільки щока стала багряно червоною. І я переконала себе, що то був зовсім інший чоловік і перестала собі пояснювати будь-що пов’язане з тобою…

Шість років злетіли непомітно і ми, випускники, почали торувати свій самостійний шлях.

Даремно в той день мені побажали спокійного чергування! Чи то погода, чи змовилися усі пенсіонери нашого відділення – раз-у-раз заглядали, щоб зміряла їм артеріальний тиск. А може, просто хотіли погомоніти? Адже часом у них виникало відчуття, що вони на конвеєрі. Не може в наших умовах лікар витрачати 30 хвилин на кожного, бо це не приватний кабінет психолога… Визирнула у вікно – мимо проїхала швидка допомога. Чомусь виникло тривожне відчуття, що після оформлення первинки і до нас зазирне та чи той, хто був усередині. Знову в ординаторську заглянула бабусенька, і я незчулась, як минула чверть години. Задзвонив телефон з прийомної: «Приймайте, після аварії, ваш пацієнт».

Що? Як? Чи дуже серйозний випадок? Чи викликати завідувача відділення на підмогу, адже година пізня, а коли щось надто серйозне, так не подужаю ж, досвіду поки немає!

«Ви, Вероніко, головне почніть! Промиємо спочатку все, почистимо, при потребі трошки підлатаємо, а там видно буде», – заспокоювала мене операційна медсестра.

«Що правда, то правда», – подумалось мені, вона точно більше в житті бачила, ніж я.

І ось пацієнт лежить на кушетці. Він мовчить, йому зробили знеболення, тож не дивлюсь поки на нього, зосереджено милю руки. Петрівна промиває в цей час його обличчя і коментує для мене, що виражених ушкоджень немає, просто натекло багато крові на лице, а очі, наче цілі. Тільки повіка надірвалась. Отож, сідаю за операційний мікроскоп і про себе радію, яка спритна наша Петрівна, вже й операційне поле підготувала, тобто мені лишила тільки вирізаний  у стерильній пеленці кружечок для ока лишила.

Перш ніж латати повіку, треба переконатись, чи око й справді не уражене. Автоматично виконую необхідні маніпуляції, все гаразд… Щоразу, як дивлюсь на око в мікроскоп, зачудовано завмираю – неповторні візерунки, кольори, і це все у такому малесенькому органі, схожому на космос…

«Ти ба, думаю про себе, мабуть буде чутливий до болю», – то пригадується якась шарлатанська іридодіагностика, де сказано, що зеленоокі дуже нетерплячі до болю. Про всяк випадок, прошу Петрівну полити ділянку, яку маємо зашивати, лідокаїном, хоча вже і так вона нафарширована ним.

Шию. Вже й терпне спина. Чого тільки не нарозказували пацієнту, щоб відволікти від не надто приємної процедури. Терплячий виявився, тільки мугикає у відповідь. Ще й розказав, яка в нього гарненька донечка, навчається у Львові на педагога… Вже майже все, але мушу бігти – бо чекають стаціонарні пацієнти відділення.

Ранок. Перед сном вирішила вже ні про що не думати, надто втомилась – і від справ, і від переживань. Я до останнього сподіваюсь, що ми із прооперованим чоловіком маємо всього лиш одинакові прізвища. Буває ж? Заходжу в оглядову, де до медсестри задоволено і весело звертається особливий  чоловік мого життя. Розказує їй, які в мене легкі руки, що й нічого не відчував під час операції. А я думаю, як же маю зняти йому пов’язку з очей.

Ну… от і все…

Німа сцена. Він знову червоніє, як і тоді, в тролейбусі, а я – вже ні, бо навчилась опановувати себе. Ну що ж… Здрастуй, тату… Хоча, мені більше подобається казати, що ми просто маємо одинакові прізвища, а взагалі, мене лелеки принесли…

Наталі ВОЛОТОВСЬКА

19б

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ