Іванка працювала в чотири руки. Не за фортепіано, хоча й мала відповідну освіту, а так клацала по клавішах ноутбука, що здавалось ще трошки – і вони спалахнуть. Наближався час планування дисертації. Залишалось аж 3 дні.
Воно б нічого, але за цих три дні – мусила встигнути підготувати не лише понад 100 джерел літератури, в тому числі й іноземних, а й написати за професорів рецензії, заповнити купу паперів із дрібнюсіньким шрифтом. Дивилась на ці напівзаповнені таблички і здавалось їй, що ті крихітні літерки вже саркастично мружаться, мовляв, спробуй нас спіймай! Жару до вогню підливав сусід із блоку, який чомусь вирішив, що саме на цей новий рік мусить звабити саме її. Правда, методи в нього були, м’яко кажучи, дивні. То вранці ламається в двері, чи, бува, немає в неї цукру, то вчора приніс пакунок первинної продукції і вмовляв приготувати справжній український борщ. Тим борщем колись мала нещастя пригостити горе-залицяльника. Цей жах у його виконанні тривав уже понад два тижні.
Одне тішило – видно, таки вона, Іванка – гарнюня, раз не минуло ще й місяця, як вона приїхала до обласного центру, поселилась в гуртожитку і вже підчепила «кавалера». А мама ж казала – головне в житті, закінчити не той її педагогічний вуз, а «Вийти Удачно Заміж».
І все би нічого, просто Іванка собі знала, що планування дисертації мало бути наступного місяця. Мов грім серед ясного неба, відбулись зміни в наукових планах вишу, про які таких дрібних співробітників, як Іванка, повідомляють в останню чергу. Отже, залишалось ще два тижні – до часу пік, 27 грудня. І тут, як по свячену воду, занадився той Петро. А вже під зав’язку, їй, Іванці, бамкнуло в голову ще раз передзвонити в науковий відділ у п’ятницю, 16 грудня. Щастя повні штани. Планування перенесли на 21 грудня. А щоб…! Сказано люміній – значить люміній. Лишається 3 дні.
І тут сталась приємність. Із самого ранечку, в понеділок 19 грудня хтось тихенько постукав.
Дівчина ледь змогла продерти очі, бо лягла спати по 3 – голова тоді вже була квадратна і вона від втоми вже й не пам’ятала, яка з папок «Кінцевий огляд літератури 3а» чи «0_ Кінцевий огляд 4» була справді остаточно вивіреною. Заснула майже за комп’ютером із думками, що ранок мудріший за ніч…
– Ой хто-хто, Миколая любить?.. Петя тихенько, самими пучками
пальців барабанив по дверях гуртожитської кімнати сусідки.
– Та йду, – дівчина примирливо закліпала і розтягнула рот в усмішці. Як
не як, Миколай прийшов так несподівано…
Вона, яка звикла до квітів цього дня і шоколадок-мандаринок, здивувалась. Перед нею стояв Петька зовсім без всяких ознак мішка за плечима. Ба, навіть без торта.
– На! Бери! Миколай нікого не залишає в біді.
– Що то?! – Іванка дивилась на манюню гумову салатову жабку і не
могла второпати, що з нею робити.
– Це флешка. Чемні дівчатка завжди отримують потрібні подарунки.
– О… – трохи розчаровано протягнула Іванка, хоча в душі таки зраділа –
лишніх 16 гігабайт електронної пам’яті не завадить ніколи, – Дякую!
І вже зовсім розчулившись, додала: «Знаєш, як у середу все пройде успішно, то в четвер приходь на борщ!»
– Так мусить же! Флешка ж не порожня! Бувай! – Петя у нетрадиційній для
себе манері швиденько розпрощався й пірнув за двері сусідньої блочної кімнати.
Заінтригована Іванка поспішила до комп’ютера.
«Ой!» – Тільки й змогла з себе видушити схвалюваний зойк. У двох документах, які містила флешка, був англомовний і україномовний список із 300 джерел тематичних текстів і… написаний невеличкий огляд літературі по заданій проблемі… Недооцінити такий Миколаївський презент не змогла б навіть Снігова Королева. Що казати, 90 відсотків роботи вже було зроблено. Все решта, тільки скомбінувати, а вже далі, після успішного планування – правити.
Планування дисертації і справді відбулось успішно, тож на крилах радості Іванка спустилася з небес і цілий вечір чаклувала над борщем на гуртожитській кухні. Задзвонив телефон.
– Іванко, привіт! Цієї неділі у Києві відкриття виставки метеликів. Не
плануєш приїжджати?
Черпак плавно опустився на дно каструлі і так само плавно осіла на скрипучий кухонний стілець дівчина. Дзвонив Марсель.
Марсель – це ціла непрожита епоха в житті скромної Констанції-Іванки. Одного разу перетнувшись на студентській конференції, вони відразу виділили один одного в натовпі красиво-розумних молодих облич. Високий блідошкірий красень-шатен із очима схожими до спілих каштанів виявився вихідцем із східної України, просто його дідусь, якщо це була правда, був французьким військовим… Таке нереально романтичне ім’я дуже личило хлопцеві, позаяк він був не лише спортивної статури, а й уважним до тимчасової дами свого серця, яку визвався проводити на потяг додому. Серце тендітної Іванки тьохкало від першого несміливого відчуття закоханості. Елегантним і досконалим у новому знайомому здавалося все – від манери подавати їй руку у метро, яким вони проїхались туди й назад разів з десять, до майже анекдотичної ситуації, коли проходили мимо дорогого ресторану. Тоді небагатий Марсель запропонував пройтись ще раз, щоб подивитись крізь вікно, як там всередині красиво… Дівчина на те не зважала… Так і провчилась весь інститут, не звертаючи уваги на жодного хлопця… Навіть номер телефону не змінила, сподіваючись на «а раптом?..»
Метеликів дівчина любила. Зарплату передноворічну бонусну – вже отримала. Все складалось ідеально, от тільки не вписувалось в цей стрункий порядок четвергове борщування із Петром. Та не виконати обіцяне теж не могла. Отож було вирішено – пригощати Петьку борщем в четвер і в п’ятницю виїжджати до столиці. Дівчина не задумувалась, чому Марсель так несподівано через стільки років зателефонував їй…
Петро явився на вечерю якось завчасно. Іванка, в блакитному спортивному костюмі, не чекала, що сусід прийде не тільки в краватці і парадному костюмі, при галстуку, а ще й з оберемком довжелезних, лимонного кольору троянд. На якийсь там борщ. Видно, таки не якийсь там…
Смакував, не міг нахвалитись і неочікувано, як фокусник з циліндра, дістав з нагрудної кишені два квитки. На балет. Лебедине озеро. На сьогодні.
«Вечір вдався…» – так думала Іванка, сидячи в пишному драматичному
театрі і перебираючи пальчиками густі листочки колючої королеви квітів.
Балерун-Зігфрід, закоханий в головну героїню, правда був такий чималенький, тож коли розганявся стрибати свої танцювальні шпагати з одного кута маленької провінційної сцени в інший, не один глядач втягував голову, боячись, що той зіскочить прямо в партер. Проте, це було неймовірно! Турбувало інше… Звідки у бідного викладача такі гроші на виставу столичної трупи?..
«Вечір вдався…» – так думав Петро, ведучи щасливу Іванку до ресторану… Дівчина так і не змогла розстатися з красивими квітами, які вона було вирішила подарувати танцюристам. Тож тепер, пригортаючи до себе пахучий оберемок, несла їх і вже уявляла, як поставить в маленькій кімнатці і вранці милуватиметься знову…
Танцювати в ресторані Петро, звичайно ж, не вмів… Але щось було таке батьківське і заспокійливе в тих його легких доторках до руки, щось таке високе і трепетне, майже французьке… Іванка згадала Марселя. Враз образ давнього кохання заполонив всі думки…
Іванка і Петро стояли на автобусній зупинці. Чекали на транспорт. Дівчина лагідно дивилася на сусіда, який показав себе з такої несподіваної сторони і не зовсім тямила, чому раптово в нього зіпсувався настрій.
– Петре, ми вже пропустили другий потрібний нам автобус… Чому не
сідаємо?.. Я мерзну.
Петро зм’якшив погляд, обійняв Іванку і неголосно спитав: «А ти нічого не забула? В ресторані?..».
Як так можна було?!
У високій вазі на білій скатертині самотньо стояли високі лимонні троянди, чекали Іванку…
Наталя ВОЛОТОВСЬКА