«Українці постійно кажуть, що жінка щось повинна», – Ірина Мацко

0
580

15109387_10209210601394778_8314308271658411691_nТернопільська письменниця вважає, що будь-яка жінка, якщо і щось повинна, то хіба – бути щасливою. Чому так? Які причини і наслідки переживань і щастя жінки – йдеться у відвертій розповіді Ірини про себе.

Залежу від думки оточуючих. З дитинства вдома постійно говорили про те, як виглядатиму перед людьми. Мама вчила, щоб не образити нікого і всім помогти. Тепер розумію, що це не завжди виправдано. Але десь підсвідомо заклалося – що люди скажуть.

Коли поступила вчитися, у місті побачила більше високих людей. Після компліментів і захоплюючих поглядів  почала трошки піднімати голову і розпрямляти плечі. Чоловікам мій ріст подобався. Це розкрило мене.

Студенткою зустрічалася з меншим від себе хлопцем. На пів голови. Це було трошки дико для села. Молодь не звертала уваги, а старші люди перешіптувалися.

Це так класно – не зациклюватися. Мене нічого не обтяжує, я ні на кого не маю зла. Ні від кого не відчуваю агресії. Може якщо і є, то не помічаю цього. Я це не збираю.

Альбом «Книга мого роду» у Польщі видали завдяки моїй впертості. Сама за свої кошти автобусом поїхала до Варшави на книжкову виставку, щоб знайти видавців, познайомитися. Там набрала візиток. Як приїхала додому,  розіслала двадцятьом видавництвам. Одне відгукнулося. А мені говорили – в тебе нічого не вийде, там треба на вищому рівні – щоб видавництво на видавництво виходило. Але я того навіть не чула.

Бути безпорадною – моторошно. Не хотіла б немічної старості. А старішати – без проблем. Це мудрість, досвід, прожите. Але коли сам не можеш нічого зробити – це страшно. Я часто покладаюся на себе.

Рідні моїх книжок майже не читають. Не цікавляться, що про мене пишуть журналісти.

Я – біла ворона в сім’ї. Маю творчий склад розуму. Рідні – логічний. Не розуміють чому я вибрала таку дорогу. Бо не завжди творчість приносить дохід. Але це не означає, що хтось добрий, а хтось – поганий. Інші бачення, інші світи. Я змирилася – розумію, що наразі є так. Але мені б хотілося підтримки.

Зрозуміла – кожного разу закохуєшся на все життя. Коли в тринадцять років було перше кохання, вважала себе однолюбом. Ми в кіно ходили до сільського клубу. Максимум – поцілунок в щічку. А потім  було ще одне велике кохання, потім – ще одне.

Творча жінка постійно має бути у стані закоханості. Я заміжня, але той піднесений стан, що хтось може подобатися, якесь відношення гарне – багато дає. Навіть коли по вулиці йду і захоплюючі погляди ловлю. Або знайомий комплімент скаже. Таке постійно мусить бути. Тоді вогник горить. Це підштовхує, щоб слідкуватити за собою, як говориш, як вдягаєшся.

Пробачаю легко. Мені добре так жити. Коли не збираю всілякий негатив, в голові більше місця на щось добре. Рідні часом закидають – ти так легко живеш, а життя таке складне, а ти от літаєш, все в тебе добре і взагалі, що ти тут усміхаєшся.

Чоловік має знаходити варіанти, як житиме сім’я. Справа не в матеріальних можливостях, а в тому, як він себе поводить. Йдеться про позицію – це моє, це моя сім’я і я її охороняю навіть,  якщо ми в одній кімнаті живемо з родичами. А можна мати окреме житло, але там – прохідний двір.

До заміжжя не розуміла світу чоловіків. Не знала, як себе з ними поводити. Не було відчуття різниці, що я жінка, а це чоловік. Що можу десь бути слабкою. Просто знала, що то людина і я – людина. І все те саме можу. А виявляється, що ні.

Ставлення до чоловіків формувалося важко. Тому що росла без батька. Але сформувалося нормально. Поважаю чоловіків. Це інший вимір. Зрозуміла їх, коли за два дні прочитала книжку Джона Елдреджа «Дике серце».   Мені був цікавий світ, якого не знала. Сину вже було шість років. Багато звідти взяла. Наприклад, не потрібно забороняти хлопчику йти з татом на якісь ризиковані справи, на полювання, на бої без правил чи з правилами. Це їхнє, чоловіче. Я не повинна перечити. Можу сидіти вдома і переживати. Або сказати: будьте обережними.

Заробляла у декретній відпустці. Це забирало час від дітей. Впрягала себе. Якби відчувала себе таки жінкою, вийшовши заміж, то зовсім по-іншому себе  поводила б. Брала б на себе менше обов’язків. Уміла б підтримувати чоловіка. Працювала б більше над тим, щоб вселити йому впевненість, що він може. А я перетягувала ковдру на себе. Не бачила різниці навіть в такому, щоб якісь важкі речі перенести чи молоток взяти.

Довго не вміла попросити  в чоловіка допомоги. Це мій великий мінус. Зараз таки попрошу. Тепер розумію, що жінка має бути – хочу, а чоловік – можу.

Шлях до серця чоловіка – аж ніяк не через шлунок. Це забита фраза. Що вони тварини якісь, що нагодував – і він твій? Це ж кота так можна приручити або собаку – підгодував його раз і він вже за тобою ходить. У мене шляхи до серця чоловіка одні – щирість і бути собою. Якщо десь пазли сходяться, то сходяться. А якщо не сходяться – то навіщо? Коли він любить тихеньких, а ти любиш багато говорити, то що собі рот закриєш?

Якщо жінка не соромиться свого віку – вона нагло задоволена собою. Так і я. Не приховую років, але почуваю себе на 25.  По відчуттях, по енергії, по отому дригу. Ще на дискотеку хочеться. Хто мене не знає, 38 не дають. Найбільше – 30 років. У якійсь поїздці 20 з хвостиком приплітали. Мені комфортно у моєму віці –  більше розібралася в собі. Впевненою стала.

Добре бути в мирі з собою. Коли нема якогось неприйняття, що не любиш свого тіла чи того, чим займаєшся. Майже все в собі сприймаю. Набагато більше, ніж раніше.

Українці постійно кажуть, що жінка щось повинна. Якщо і повинна, то хіба бути щасливою. А коло неї будуть щасливими і діти, і чоловік.

14993324_10209210624595358_1762129606501774416_nУ мені сидить маленька дівчинка. Часом так хочеться хляпнути в калюжу – і все. Але ми ту дитину десь завжди приминаємо. Суспільна думка над нами висить. Дитині в собі часом треба давати волю. Тільки в комфортнім середовищі, де можеш себе відкрити. Як ніхто не бачить і в зручних капцях, то можу піти по калюжах. Іноді вилажу на якийсь турнік на майданчику. Можу вдома дурачитися, співати з дітьми, дурниці якісь сплітати.

Якщо думати лише як зекономити – це шлях до бідності. Постійно собі врізаєш і тобі не дається більше. Економити треба, але не зациклюватися на цьому. Думки пускаю в ту сторону, як заробити, де заробити, яким чином. Тоді розвиваюся. Думаю, як проявити себе, щоб мати можливість. Як тільки починала бізнес в «ІРИсці», не мала чим заплатити за оренду. Випадково підвернулася можливість. Поїхала до Польщі і там продала українські примірники альбому «Книга роду» по 30 злотих. Майже в два рази дорожче, ніж в нас. І оренду оплатила, коли приїхала, і для дому лишилося.

Зі школи веду щоденник на кожен день. Не все чітко роблю, що записала. Можу перенести на другий день, але не забуду.  В голові б усе не втримала. І не варто. Коли записую, голова вільна думати про щось інше.

Відчуття бідності було в юності. Коли не могла придбати щось з модного одягу чи взуття.

Можу плакати від безсилля, коли не вдається донести якусь думку, якщо це мені важливо, а людина мене не розуміє.

У 23 роки стала головним бухгалтером мережі стоматологічних кабінетів. Власник хотів зекономити на зарплаті і я робила все. Ходитла по всіх податкових, знайомилася зі всіма інспекторами, оформляла касові апарати, працювала на них, у різні точки стоматкабінетів їздила. Переживала чи все добре, ночами не спала. Це немалі гроші, велика відповідальність. Потрібно було слідкувати за законами, які виходять оновлення, щоб щось не пропустити. Бо часом закон виходить заднім числом. Як  пішла з цієї роботи, був страх, що прийде перевірка і щось там знайде. Могла допустити якусь помилку, бо не була ще таким професіоналом. Три  роки була у такому страху.

Коли перегораєш у роботі, може підтримати розуміючий партнер. Потім – навпаки. А як сама, опускаються руки,  коли нема кому сказати: трошки відпочинь, я за тебе наразі попрацюю. У 2007 відкрила видавництво «ІрМа». За три роки видали 10 книжок. Потрібно було брати кредити, я боялася великих сум. І єдиний натхненник – собі сама. Дизайнер і менеджер зі збуту були, але вони приходили просто відпрацювати. Партнера, який взяв би хоча б фінансову сторону, не мала. Не було з ким разом тягнути і горіти тією справою.

У Польщі вразило, що поляки купують дуже багато книжок. На виставці у Варшаві багато людей, стендів, видавництв з інших країн. Величезні черги на автограф до письменника. У нас бачила половину такої черги до Матіос і до входу на книжковому Арсеналі. Поляки читають масово. У них за підтримки держави є хороша програма «Вся Польща читає дітям». Як дитина народжується, мамі в пологовому вручають пакунок з брошурками, першою книжечкою дитини, абонентською карточкою до бібліотеки. Не чекаючи першого класу. Дитина народилася – вона вже в бібліотеку записана.

Коли з кимсь живеш, щось від нього переймаєш. Навіть якщо не хочеш цього. Життя зводить різних людей, щоб доповнювати і вчитися один в одного, а не обмежувати в чомусь. Напевне, маю навчитися в чоловіка прагматизму. Але я не дуже хороша учениця. Виникають непорозуміння через різне бачення світу. Чоловік бачить все прагматично, а я – в польоті. Часом опускає мене на землю. Це мене і рятує, і обмежує. Залежно від обставин.

Коли стаєш рабом побуту, живеш для того, щоб витирати. Зайнятій жінці бути ідеальною господинею – неможливо. Намагаюся зробити все, що можу. І часом не зроблено. Тим більше, коли є діти. Тим більше, коли ми там живемо. Це не музей, де все поскладано. Все не переробиш, але намагаюся, щоб не було порозкиданого одягу. Обов’язково – застелене ліжко. Як виходжу з дому, мию посуд. Коли спішу, перекладаю це на дочку. Але можу не все випрасувати. Дітям – мушу. Чоловікові – намагаюся. Сама стараюся носити одяг, який не мнеться. У нас є традиція – піца по суботах. Печу сама. Готую вечорами. До першої ночі можу бути на кухні.

На танець живота ходила. Він не  мій, але давав мені якусь м’якість, жіночність, якої в мене мало.  Від танцю живота мала нові відчуття жінки – трошки звабниці, кішечки. У фламенко ж – можна вихлюпнути емоції. Це енергійний, гарячий, запальний, сильний танець.

З видавничої діяльності лишилися великі аркуші картону. Коли прийшла на роботу в бібліотеку, хотіла з дітьми зробити проект на зацікавлення книжки. 9 місяців працювали над книгою-велетнем «Казки з Дивокраю». П’ять шкіл долучилися, малювали ілюстрації до одної казки. Я писала текст пензликом.  Розмір сторінки – метр на метр дев’яносто. 5 казок – 5 розворотів. У 2012-му увійшла до Книги рекордів України. Книга в бібліотеці. Не виставлена в першому залі. Десь є, але захована.

Від шести років мама виховувала мене сама. Після розлучення батьків не бачила тата 10 років. Спілкуємося по скайпу. Ми в дружніх стосунках, але не настільки близьких, якби хотілося.  Час минув і втратилася ця близькість. Шкодую про це. Він теж творча людина. Музикант, малює добре. Тато одружився. З сім’єю живе за кордоном. З дочками його теж спілкуюся.

Категорично не хотіла йти шляхом мами. Вона 26 років працювала у садочку. Я бачила, яка це відповідальність, великі групи. Але до дітей мене життя саме привело.  Все одно не оминула маминої участі. Куди б не втікав, життя відкореговує.  Дуже люблю дітей.

Наталія ЛАЗУКА

фото: Володимир Явнич

15095465_10209210600954767_9212371805566234440_n

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ