Снігова казка листопаду

0
301
фото з інтернету
фото з інтернету

От я собі думаю, як би то так на позитиві закінчити інформування про снігову епопею в блакитноокому місті?.. Адже все пішло, як то кажуть, за плином течії: на моїх маршрутах дороги какі були, какі є…

Проте і в такі стихійно-сумбурні дні трапляються казкові зустрічі та події…

Уже надвечір сьогодні вийшла з хірургічного відділення Оксана

а – викладач медичного університету – а на вулиці панувала справжнісінька ніч – звичайно, не за годинником, бо було лиш о пів на сьому, проте осінь рано кличе до сну… Дівчина була не в найкращому настрої – як на наймолодшого співробітника кафедри на неї делегували малоприємні відпрацювання із студентами. Причому про відробку попередили, що називається, зі вчора на сьогодні.

Група, як це часом бувало, прийшла в повній бойовій «неготовності», але з трояндою для викладачки. Десь вони там вичитали, що сьогодні якийсь тайванський чи гондураський день закоханих. Яке це мало відношення до неї, було незрозуміло, та і радіти теж не було бажання – тільки місяць як розлучилась із хлопцем… Але обов’язок є обов’язок, тож шляхом найменших втрат дійшли спільного знаменника і попрощались. Оксана трохи навіть із заздрістю подивилась услід за ними у вікно: юні шалапути, кидаючи один в одного сніжками і зсуваючи на носи шапки, побігли кудись в снігову туманність.

Стояти на порожній зупинці не хотілося, до того ж, знову пішов чи то сніг, чи то дощ – а тому, коли Оксана здалеку помітила маршрутку, котра наближалася до зупинки, то стрімголов кинулася бігти – байдуже, що та їхала не до її дому. Від центру можна буде пересісти на потрібний транспорт. Останньої миті, коли дівчина, прагнучи перегнати саму себе, вже добігала до своєї мети – помітила невисоку металеву загатку.

Як могла забути, що вона тут є?!

Не роздумуючи ні хвилі й зрадівши, що в джинсах, а не у вузькій спідниці, Ксеня, як бігун на дистанції з перешкодами, перестрибнула через парканець і буквально впала в маршрутку, навіть не помітивши хлопця, котрий зачудовано дивився на неї. Він, власне, теж заходив у маршрутку, але, побачивши, що на нього стрімголов мчить дівчисько, вирішив затримати водія…

– Біля вас можна сісти?

– Можна… – Оксана ще як слід не отямилася від марафону, тому й не зауважила, хто поруч із нею.

– Ви просто супер!

– Дякую, я мала встигнути! – дівчина втомлено заплющила очі.

– До речі, мені здається, що ми знайомі, – сусід по сидінню усміхаючись, ледь стримувався, щоб не засміятися на всю маршрутку.

– Юра… – очі в Оксани стали подібними до великих монет. – Як же так?!

– А так! Машина в мене на ремонті, а я провідував друга після аварії…

– Ми могли й не зустрітися… Стільки часу минуло!

– А ми зустрілися! До речі, я вже закінчив свою практику… і тепер працюватиму тут.

Це добре… може, ми ще побачимося… Хоча раніше це здавалося тільки мрією. Але раніше багато чого здавалося нереальним! От хіба б подумала, що слово “Юра” буде для неї знову супроводжуватися відчуттям щастя і трепету?! Після того, як львівський тезка виявився не таким, як їй мріялося!

– Про що ти задумалася? – свіжоспечений юрист спробував заглянути в її очі.

– Та то так, нелегкий день…

– Хм… а як же троянда?..

– О! То ціла історія – із сумним кінцем…

– Давай зустрінемося завтра, можливо, ти напишеш нову історію… – хлопець дивився на неї добре знайомими їй синіми очима, і Оксані знову здалося, що це вже колись траплялось із нею.

Таке ж відчуття було, коли дивилася на Юрка, того, другого… Не хочу помилятися!

– Можна…

Завтра ж вихідні…

Наталя ВОЛОТОВСЬКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ